Шаповалова Р. ЗОШ І-ІІІ ступенів № 16 Слов'янської міської ради

Шаповалова Регіна

Слов'янська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 16

БОЛЮЧІ СПОГАДИ…

АБО ЯК ЖИЛИ ДІТИ СЛОВ′ЯНСЬКА В РОКИ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

У кожної держави, кожного народу є дати та події, які формують опорні точки їхньої історії. Для нас, для прийдешніх поколінь, такою знаковою віхою була і вічно буде перемога у Другій Світовій війні.

Не дивлячись на те, що багатьом визнаним і компетентним військовим історикам вдалося майже в найдрібніших подробицях, відтворити хід подій тих далеких років і знайти відповідь на безліч питань – питання життя населення в тилу,  не досить висвітлене. Про відсутність адекватної картини цього періоду у вітчизняній історіографії зараз засвідчує більшість науковців. Роботи Коваля М.В. [1], Лисенко О. [2] доводять однобічність висвітлення цих подій.

Одним із способів історичної реконструкції нацистської окупації є показ її людського виміру, її соціальної проекції(Грінченко Г.Г) [3]. А залучення до подібних досліджень оповідей очевидців дасть можливість нарешті побачити „життя при німцях” очима людей, які пережили нацистську окупацію.

Усна історія – це досить поширений сьогодні напрям соціально-гуманітарних досліджень, який надзвичайно динамічно розвивається, і головним предметом якого є суб’єктивний досвід окремої людини(Томпсон П.) [ 4]. Сучасне розуміння усної історії охоплює як процес усної передачі та запису спогадів, так і всі різні форми новостворених історичних документів, а також подальший аналіз отриманих першоджерел(Кісь О.)[ 5].

Метою дослідженя стало пошуки очевидців подій окупації та їх опитування,  збір інформації задля  вивчення повсякденного життя в умовах війни на підставі інтерв’ю «дітей війни».

Реалізуючи мету дослідження у лютому- березні 2015 року було проведене опитування мешканців м. Словянська, дитинство яких  припало на роки Другої світової війни.  Так Хмельова Надія Миколаївна 1931р. народження розповіла про  першу зустріч з німцями під час окупації.[6 ].

26  жовтня 1941року місто Слов′янськ було окуповане німцями, так сюди прийшов так званий «новий порядок». За даними архівних джерел він тривав до вересня 1943року з перервою в чотирнадцять днів з сімнадцятого лютого до першого березня , коли радянські війська змогли витіснити німців, але потім змушені були відійти. [1 ].

Спогади Коляденко Тамари Федорівни 1930 року народження  записаних її онукою, висвітлюють картини побутових проблем того часу, розповідають про важке матеріальне становище сімей, спосіб здобування їжі шляхом «мєнки», та вживання в їжу різних рослин задля спасіння від голоду. Страшні картини військових подій на вулицях Слов′янська під час тимчасового звільнення міста. [ 7].

Дитинство. Найкраща пора у житті. Чи було у цих людей дитинство?  Нам пощастило народитися в мирний  час, зараз багато іграшок, розваг, солодощів. А які були іграшки у дітей під час війни? Про іграшки та розваги дітей в роки  окупації розповіла  Рябуха Валентина  Іванівна 1936 року народження. Яка мешкала у місті Слов′янську  по вулиці Ворошилова ( теперішня Чубаря)[8 ].

Найбільше сюжетів в біографічних оповідях «дітей війни» про щоденні проблеми: облаштування житла, нестача одягу, а найбільше – голоду й різних способів пошуку харчів. Найпоширенішим способом роздобути їжу більшість назвали „мєнку”, тобто походи в навколишні села, де обмінювали різні промислові товари на продукти харчування, якщо звичайно було що міняти.

З великою смутою згадують про школи, які були зруйновані та бажання вчитися в вільній від нацистів державі. Багато з дітей, яким під час війни було 9-13 років, після війни так і не пішли до школи, бо треба було працювати та допомагати матері годувати молодших братів і сестер. Про навчання під час окупації розповіла мешканка  села Александрівка   Попова Антоніна Федотівна, 1929 року нарождения. [ 9].

Пролітають роки, віддаляючи від нас той час, коли вся Україна була фронтовим містом, а кожен мешканець — бійцем. Але ніякі події не зможуть примусити нас забути велич подвигу, здійсненного українцями  заради щастя майбутніх поколінь.

Тема війни досі залишається болючою для кожного жителя нашої планети. Наш народ ціною великих жертв здобув перемогу. Війна докорінно змінила буття дітей: розтоптала життєві плани, розкидала родичів по різних кінцях світу, безжально забрала мільйони людей. Вона вирішальним чином вплинула на світосприйняття, здоров’я цілого покоління.

Війна забрала в них батьківську турботу, материнську ласку, безхмарне дитинство, юність. Але вони не зломались, вони вистояли заради нас -майбутніх поколінь вільної України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Коваль М. В. Історія пам’ятає: кривавий шлях фашистів на Україні. – К., 1965. – 112 с;

2. Лисенко О. Дослідження історії Другої світової війни в сучасній Україні: основні напрями і проблеми наукового пошуку // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2005. – Вип. 9. – Част. 1. – С. 90—98.

3.Грінченко Г.Г. Пам′ять про війну як об′єкт історичного дослідження: інверсія традиційної перспективи// сторінки воєнної історії України: Зб. Наук. Статей / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2006.- Вип. 10.- част. 1.- С.14-20.

4. Томпсон П. Голос прошлого. Устная история: Пер. с англ.- М., 2003.- 368с.

5. Кісь О. Усна історія: становлення, проблематика, методологічні засади. // Україна модерна. – № 11. –2007 – С. 7—24.

6. Хмельова Надія Миколаївна 1931р.  народження, м. Слов'янськ, бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 25 лютого 2015 р.

7. Требушна Ольга Сергіївна , онука Коляденко Тамари Федорівни 1930 р. народження, м. Слов′янськ, бесіда тривала 1,5 години, запис зроблено 5 березня 2015 р.

8. Рябуха Валентина  Іванівна 1936 р.  народження, м. Слов′янськ, бесіда тривала 1годину 20хв., запис зроблено15 березня 2015 р.

9. Попова Антоніна Федотівна, 1929 р.  нарождения, с. Александрівка, Слов′янського району, бесіда тривала 2 години, запис зроблено 22 березня 2015р.

Непомнящих К., Хандога С. Прелеснянська ЗОШ І-ІІІ ступенів Слов'янської районної ради

Непомнящих Костянтин Євгенович, 

Хандога Сергій Станіславович.

Прелеснянська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Життя українців села Прелесного та села Майдану у роки Другої світової війни за даними діалектних досліджень

Сучасна українська наука перебуває на порозі нового етапу свого розвитку. Її перебудова в останні десятиріччя спрямована в бік очищення від ідеологічних нашарувань радянського минулого [1]. Окрім того, сфери гуманітарних наук торкнулися й інтеграційні процеси. Так, наприклад, дані суто лінгвістичних діалектологічних експедицій стають надзвичайно цінним джерелом і для вивчення історії країни. Особливо цікавими й цінними і для пересічного читача, і для науковця-історика є свідчення людей, які пережили роки Другої світової війни. Глибоке і всебічне дослідження та правдиве висвітлення історії нашого народу в ті страшні й трагічні роки стало сьогодні одним із важливих завдань учених.

Актуальність пропонованого дослідження зумовлена необхідністю виявлення особливостей життя й побуту українців села Прелесного та села Майдану у роки Другої світової війни за свідченнями очевидців і учасників цих подій.

Мета роботи – вивчення повсякденного життя населення села Прелесного та Майдану за умов Другої світової війни.

Страшна війна призвела не тільки до величезних матеріальних, людських втрат, а й вплинула на свідомість, моральний стан мільйонів людей, залишила глибокий слід у їхній пам'яті.

Колесник  Віктор Захарович, 1941 року народження, мешканець села Прелесного повідомив: «Я народився в Прелєсному. Помню, шо в дєцтві під кроваттю ночував. Німці ганяли дітей в Германію, приходилось ховацця під кроваттю» [3].

 «Дівчаток виганяли з села на відправку в Германію. Стояли ешелони в Гавриловкі. Туда гнали. Я сховалась, три дні сиділа у погрібі, шоб не забрали», – розповідала  мешканка села Майдану Ростовська Клавдія Дмитрівна [6].

Війна залишила в Україні велику кількість дітей-інвалідів, дітей-сиріт. Сліпкарьова Людмила Андріївна, 1938 року народження, мешканка села Прелесного поділилась спогадами: «Я бачіла своїми глазами войну. Німці, то наступають, то отступають. Ми тікали в Байрик. Ноччю, летять самольоти німецькі. Начяли бомбить. Бомба розірвалася, і осколок попав міні в ногу. Міні було чітирі года. А там, де дорога на Краматорск, німці стоять. Охраняли дорогу німці, страшне. Дядько садове нас на бричку і везе. Приїхали до німців, зразу ж у госпіталь. Подивилися, ну шо робить, і одрізають ногу. Так всю жизнь я прожила без ноги» [7]. 

Болісні спогади наших інформаторів свідчать про тяжкі умови праці дітей у Німеччині. Корнієнко Ніна Пантеліївна, 1934 року народження, мешканка села Прелесного згадувала: «Во время войни ми були німцями вигнаті, я була в Германії, у лагерях. Старші робили на бінзінном заводі. А ми – малишня – у лігірі були, та проривали під проволокою дірки, і пашол по селах просить їсти, та ягоди по лісам збирать. Кормили нас рибою, чі пуголовками італійськими, у дішках, як сільодка, картошка ничіщіна, варина та бруква. Я щє у больниці лижала у німецькій. Там давали булочки, я булочки під  подушку ховала, хотіла систрі повизти туди в лагірь, а  міні ни дали. Я плакала» [4].

Багато людей було відправлено до Німеччини для нещадної експлуатації. Так, зі сльозами на очах, згадує Жижченко Марія  Прокопівна, мешканка села Прелесного: «У хазяїна було сім коров дойних, десять молодняка, дваццать три штуки свиней. У мене отут були мозолі (показує на руки), як на підошві. Коли я приїхала додому, я думала вони в мене навєкі осталися оті мозолі» [2].

У цих спогадах спливає також тема напівголодного виживання: «А їсти шо? Суп з бруквою. А на вечєрю всігда картошка в мундєрах, олія рапсова. Один раз поставила міні хазяйка в тарільці оцієї брукви і мясо курячє чі кролячє, а воно зилене. Один раз їду в степ і вона міні дає полу′днік, намазала тим сиром хліб. Як я розвиртаю, а там чірьвячьки. А міні дівчята казали, єслі тобі шо дасьть їсти, тобі не понаравилося, не ниси назад, бо й того не получіш, зарий там. Зарила я його. Нємки й кажуть, якшо він погано корме, так ти сходи до старости, пожалійся старості. Пішла я до старости і розказую, і плачю. Сидить і жінка старости. Я росказую і плачю. А вона й собі плачє. І зразу мине переводять до другого, чєрез дорогу»  [2].

Страшні події війни як лакмусовий папірець виявляли найкращі людські риси – уміння співчувати, переживати разом труднощі й горе: «Міні хочіцця за войну розказати. Усе время думаю про войну. Солдати пішли дальше, а один солдат вернувся ранений, прийшов до нас і каже нашому папі: «Дядя, спаси мине. У мене двоє дєток. Міні вже тікать нікуди». Папа його ховав два місяця. На горіщі жив той солдат» [6].

Такі розповіді, об’єднані в єдине ціле, можуть утворити потужну фактологічну базу, що дозволить вийти на рівень фундаментальних узагальнюючих досліджень. Усні свідчення спроможні, на нашу думку, розкрити маловідомі або замовчувані аспекти історичного минулого українського народу, зокрема і в часи воєнного лихоліття. Збирання усної історії – це, насамперед, можливість прямого контакту з людьми, які пережили війну та відчули на собі її згубний вплив. Більшість людей чекали на перемогу, розповідає Чала Людмила Семенівна, 1940 року народження, мешканка села Майдану: «Як уже німці оцтупали, наші солдати входили на конях, в’їжжали в село наше, і люди виходили із погрібів. Встрічяли і плакали (плаче). Дуже раді були побєді. Це дуже страшно. І дуже радосно стрічять було солдатів. Це міні дуже-дуже запомнилось» [8].

Отже, побутовий аспект життя населення в період Другої світової війни є на сьогодні малодослідженим у вітчизняній історії, через що необхідним стає його вивчення, особливо коли ще живими залишаються свідки, які здатні пролити світло на питання, що турбують сучасні покоління і на які не може поки що дати вичерпну відповідь офіційна історична наука.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

ДЖЕРЕЛА

1.           Гавеля О. М. Духовно-ціннісне спрямування особистості в роки Другої світової війни та у повоєнні роки на Україні.  Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв.

2.           Жижченко Марія  Прокопівна,  1924 року народження, мешканка села Прелесного  Слов′янського району Донецької області. Бесіда тривала 2 години, запис зроблено 20 серпня 2014 року.

3.           Колесник  Віктор Захарович, 1941 року народження, мешканець села Прелесного Слов′янського району Донецької області. Бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 15 липня 2013 р.

4.           Корнієнко Ніна  Пантелеївна, 1934 року народження, мешканка села Прелесного  Слов′янського району Донецької області. Бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 6 липня 2014 року.

5.           Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті // Укр. іст. журн. - 2004. - № 5. - С.4.

6.           Ростовська Клавдія Дмитрівна, 1916 року народження, мешканка села Майдану Слов′янського району Донецької області. Бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 15 серпня 2012 року.

7.           Сліпкарьова Людмила Андріївна, 1938 року народження, мешканка села Прелесного Слов′янського району Донецької області. Бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 15 серпня 2011року.

8.           Чала  Людмила Семенівна, 1940 року народження, мешканка села Майдану   Слов′янського району Донецької області. Бесіда тривала 2 години, запис зроблено 30 червня 2014 року.

 Література

1.           Гавеля О. М. Духовно-ціннісне спрямування особистості в роки Другої світової війни та у повоєнні роки на Україні.  Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв.

2.           Жижченко Марія  Прокопівна,  1924 року народження, мешканка села Прелесного  Слов′янського району Донецької області. Бесіда тривала 2 години, запис зроблено 20 серпня 2014 року.

3.           Корнієнко Ніна  Пантелеївна, 1934 року народження, мешканка села Прелесного  Слов′янського району Донецької області. Бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 6 липня 2014 року.

4.           Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті // Укр. іст. журн. - 2004. - № 5. - С.4.

5.           Ростовська Клавдія Дмитрівна, 1916 року народження, мешканка села Майдану Слов′янського району Донецької області. Бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 15 серпня 2012 року.

6.           Чала  Людмила Семенівна, 1940 року народження, мешканка села Майдану   Слов′янського району Донецької області. Бесіда тривала 2 години, запис зроблено 30 червня 2014 року.

Селезньов О. Черкаська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 Слов'янської районної ради

Селезньов Олексій  

Черкаська ЗОШ І-ІІІ ст №2

Слов’янський район   

  

ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ ЖИТЕЛІВ СЕЛИЩА ЧЕРКАСЬКЕ

В 1941-1943 РР.

Події Другої світової війни ніколи не забудуть ті, хто їх пережив. Дуже важливою є пам’ять нащадків, які не повинні забувати лихоліття війни, щоб не повтоорювати помилки минулого. Учні Черкаської ЗОШ І-ІІІ ст. №2 не один рік ведуть дослідження подій, пов’язаних з війною у своєму селищі. В сучасній історіографії, на мій погляд, недостатньо розкриті питання пов’язані з повсякденним життям жителів сіл в період 1941-1943 рр. Була поставлена наступна мета: дослідити життя жителів селища Черкаське на основі опитування місцевих жителів,які пережили події Другої світової війни

  Для реалізації поставленої мети було досліджено матеріали історико – краєзнавчого гуртка “Знаменка”, що працює в школі; зроблено звернення до Черкаської селищної ради про кількість ветеранів та дітей війни; проведено опитування мешканців села. На сьогоднішній день із 3200 чоловік,жителів селища Черкаське приблизно 700 чоловік це діти війни. Цифра приблизна, тому що селищна рада не веде облік цієї категорії громадян. Цим питанням опікується Слов’янське районне управління праці та соціального захисту.

  Досліджуючи матеріали гуртка ми дізналися яким був ранок 22 червня 1941 року в селищі зі слів Марченко Алли Миколаївни, працівника дитячої бібліотеки. Вона поділилася спогадами своєї бабусі Параски Гаврилівни Кононенко в 2007 році. Ранок 22 червня – неділя, як завжди базарний день. Хто торгував своїм крамом. А хто прийшов послухати радіо, так як приймача майже ні в кого не було. Раптово на площі пролунав схвильований голос голови селищної ради Кирила Жижченка: “Слухайте всі! Термінове повідомлення.” Із радіо пролунала страшна звістка зі слів В. Молотова про початок війни з Німеччиною. Жінки в паніці побігли додому, кидаючи свій товар. Звістка перевернула все їхнє життя.

До приходу німецьких військ в селищі було тихо. Чоловіки, які працювали на заводах в місті Краматорську майже не з’являлися вдома: весь час на роботі. Місцевий колгосп “12 років РСЧА” продовжував працювати – йшли жнива. 25 жовтня 1941 року в село ввійшла німецька піхота тихо і несподівано зі сторони с. Привілля. А перед цим майже без боїв відступили бійці Червоної армії. Багато жителів м. Краматорська, в основному жінки та діти, переїхали в село. Серед них була і родина Виприченко Валентини Андріївни (дівоче прізвище Проценко), колишнього директора нашої школи. Про це ми дізналися провівши опитування жителів села. Валентина Андріївна, 1936 року народження розповіла про життя своєї родини. До червня 1941 року сім’я проживала в Краматорську. В червні 1941 року батька призвали до Червоної армії. Сім’я переїхала до маминого брата Федора Онищенка, який проживав по вулиці ім. К. Лібкнехта (зараз вулиця ім.. Л. Бикова). В сім’ї було троє дітей: Віра 1931 р.н., Валя 1936р.н., Женя 1938р.н.. Мати – Серафима Никодимівна (по вуличному Сара) пішла працювати в колгосп. Оплата за трудодні. Після того,як в село зайшла німецька піхота їхнє командування переселило мешканців в сараї та підвали. Про те, що це була піхота ми дізналися із описання вигляду – зелена форма. В хаті Онищенків було влаштовано штаб, а в дворі встановлена польова кухня. Серед німецьких солдат Валентина Андріївна запам’ятала одного – Едвіна. Він приносив до підвалу рисову кашу з м’ясом усім. Коли Едвін дізнався, що маму називають Сарою, заборонив це робити. Сказав хай буде Катя. Восени 1941 року сім’я зібрала городину. Молоко приносила мамина сестра Марфа у якої німці не забрали корову. Також зі слів Валентини Андріївни ми дізналися, що серед німецьких військових був лікар. Імені його вона не пам’ятає, жив він по вулиці Свобода. До нього зверталися і місцеві жителі. Коли  у малої Валі на руці утворився гнойний нарив один із солдатів направив дівчину до лікаря, попрохавши за це молоко та яйця. Лікар підрізав нарив, наклав пов’язку з ліками. Через 3 дні нарив загоївся. Валентина Андріївна до сих пір вдячна йому за врятовану руку і життя. На Новий рік солдати отримали подарунки від родичів: шоколад,галети та яблука. Солдати приносили солодощі дітям. Валентина Андріївна і досі пам’ятає ті мерзлі яблука, кожне з яких було загорнуте в паперову серветку, края якої були обрамлені гілочками ялинки. Німецька піхота – прості солдати були незадоволені війною і не дуже хотіли воювати. Вона розуміли, що війна це не вихід із ситуації. Проблеми можна вирішувати мирним шляхом. І сьогодні війни не повинно бути.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Соколова Г. «Півень заспівав – пролунав залп “Катюші”//. – Вісті. – 2004. – 3 лютого. – с.4

2.Соколова А. Тревожное утро в Черкасском //  Вести. – 2007 . – 21 июня . – с.15

3. Виприченко Валентина Андріївна 1936 р.н., селище Черкаське Слов’янського     району,бесіда тривала 1,5 години, запис зроблено 2 квітня 2015 року                                            

Сова А. НВК Красноармійської міської ради

Cова Анастасія

Красноармійський навчально-виховний комплекс

«Діти війни. Так, ми бачили, ми пережили»

Пам`ять — нескінченна книга,

Її не можна переписати.

Друга світова війна стала кровопролитним і жорстоким військовим конфліктом за всю історію людства.

Для українського народу Друга світова війна розпочалася 17 вересня 1939 року, коли радянські війська перейшли польсько-радянський кордон. У відповідності з Пактом про ненапад від 23 серпня 1939 р., зокрема «Таємним додатковим протоколом», Західна Україна переходила під контроль Радянського Союзу.

Воєнні дії на території України тривали з першого дня війни до 28 жовтня 1944 року. Українці у складі багатонаціональних радянських військ брали участь у переможному завершенні війни з гітлерівською Німеччиною і в боях з арміями мілітаристської Японії.

З того часу минуло багато років, і я зараз не можу нікого засуджувати. Велика кількість людей ціною власного життя виборола перемогу, проявивши самовідданий героїзм. У ті страшні роки майже третина населення СРСР, а це більше 70 мільйонів, прожила в умовах жорстокої німецької окупації.

Вижити. Ось що було головною метою всіх, хто перебував на окупованій радянській території. Способи виживання обирали різні. Одні йшли в партизани. Інші - на службу в поліцію, ставали старостами, працювали у відкритих окупантами лікарнях і школах. Але більшість мирних жителів прагнуло до одного: не потрапити під кулі, байдуже - німецькі або партизанські, добути хліба, картоплі та інших продуктів для себе і своєї сім'ї, щоб не померти з голоду, дістати хоч трохи дров чи вугілля, зберегти теплі речі, щоб загинути від холоду.

Перечитавши багато літератури, я дізналася про тогочасне життя і виживання простого люду. Дуже цінними для мене є спогади «дітей війни». Будь-яка війна найбільше несе горя дітям, адже їм зовсім незрозуміло, навіщо воюють дорослі, чому вони такі жорстокі ,чому так страшно навколо.

У спогадах Купіної Р.В читаю: «На все життя залишилися спогади про жахи війни . У нашому будинку поселилися два німці. Один з них називав мене «іудою», я була схожа на єврейку. Мама мене постійно ховала від нього. Але одного дня він був напідпитку, побачив мене, поставив під стінку і направив пістолета. Мама впала на коліна, почала плакати, кричати і вблагати його не вбивати дочку. Я плакала і тремтіла від страху. На щастя, в будинку був другий німець, він вискочив і вибив пістолета з його рук. Так я і була врятована».

У спогадах Заставенка В.І. «1941 рік. Сталіно. У місті немає ні Червоної армії, ні німецьких військ. По місту пробігають мародери. По дорогах у напрямі Гришина рухається потік біженців. Ніхто не знав, що Володимир, Ганна і Віктор - це вже діти війни. Фронт наздогнав біженців між селом Іверське і хутором Іверським. Саме тут, на дорозі, розігралася трагедія війни: німецькі війська, Червона армія, вибухи, стрілянина, техніка, що горить, крики,стогони, повна плутанина. У цьому казані, що горить, військові, цивільні діти. Куди подітися? Ноги випереджають думки - в перше найближче підворіття. Тут жила сім`я Іванцових. Після визволення східної та центральної України, ми перебралися на батьківщину батька - село Миропілля Сумської обл. Тут ми, діти війни, в одному строю з дорослими працювали в рільничих бригадах»

Попри постійні жахи війни, в яких минало їх дитинство, діти відчували гостру потребу в їжі . «Поля. Небо. Ґрунтові дороги. Як хочеться пити, їсти, але їжі немає. Мати, зігнута під тяжкою ношею усіляких речей, щоб потім обміняти на їжу. Інші жінки, з ними також діти. Йдемо по вулиці, і раптом, поблизу одного двору - запах свіжеспеченого хліба! Хліба, хліба - плаче й кричить голодна моя душа. І я дихаю й ковтаю слину. Ми заходимо в двір, й мати кричить й благає жінку дати мені шматочок хліба.

·                     Бач чого! Хліба! Та в мене самої четверо дітей, їх вашими «спасибі» не нагодуєш! (Спогади В.М. Штучної).

Діти втрачали батьків, братів і сестер. Іноді налякані діти по кілька днів сиділи поруч з холодними тілами загиблих матерів, чекаючи вирішення своєї долі. У кращому разі їх чекав радянський дитбудинок, в гіршому - фашистські катівні. Але багато боролися з фашизмом зі зброєю в руках, стаючи синами і дочками полків.

Період Другої світової війни - жорсткий та кривавий час. Війна забрала з собою багато життів, зруйнувала безліч щасливих сімей, принесла руйнування в наші міста. Проте кожна війна закінчується, і винуваті завжди відплачують за кожне загублене життя, за кожну дитячу сльозу. Сьогодні ж ми повинні дізнаватися якомога більше про ті події, і вшановувати тих , хто виборов для нас цю перемогу, жити в мирі та не допускати повторення цього жахіття.

Ковальчук В. Білицька ЗОШ І-ІІІ ступенів № 10 Добропільської міської ради

Ковальчук Вікторія

Білицька ЗОШ І-ІІІ ступенів № 10
Добропільської міської ради

ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ У СВІДОМОСТІ ДІТЕЙ ВОЄННОГО ПОКОЛІННЯ

Друга світова війна - одна з найтрагічніших та найвеличніших подій в історії людства. Велика Вітчизняна війна - це, зокрема, і величезний метанарратив, комплекс уявлень, офіційних дискурсів, історичних дискусій, які є гострими і актуальними, як для державних ідеологій, так і для особистистісних ідентифікацій. Війна докорінно змінила буття людей: розтоптала життєві плани, розкидала родичів по різнних кінцях світу, безжалісно забрала мільйони людей. Війна вирішальним чином вплинула на генезу характеру, світосприйняття, здоров'я цілого покоління, адже соціально-економічні умови є визначальними для характеру й змісту дитинства. Війна залишила по собі пам'ять - колективну, символічну, індивідуальну [1].

Мета даної роботи - проаналізувати особливості сприйняття та осмислення дітьми факту початку Великої Вітчизняної війни.

У метанарративі Великої Вітчизняної війни існує стійке, сповнене глибокого емоційного змісту положення:"22 червня 1941 р. життя всієї країни і кожної людини розпалося на "до " і "після"початку війни". Обставини, в яких люди дізнавалися та усвідомлювали цей факт стали одними з ключових в образі війни в суспільній свідомості, у художніх та публіцистичних творах, спогадах. Загальним місцем офіційного порядку роздумів про війну є той факт, що все доросле населення сприйняло початок війни у момент звістки про її оголошення (це твердження, однак, вимагає обов'якових уточнень і щодо концепту"все доросле населення" і щодо концепту"звістка")[2]. Результати, отримані у ході польових досліджень дитячого сприйняття початку війни, дозволили розставити дещо інші акценти: у дітей, власне, звістка (по радіо, від батьків, від учителів, від інших дітей) є або частиною образу початку війни, або взагалі не залишилася в пам'яті.

Оголошення війни згадують свідки 1926-1936 рр. народження, і лише окремі інтерв'юери чітко пам'ятають обставини, за яких дізналися про оголошення війни [3].

Діти частіше сприймали та запам'ятали не саму звістку, а подальші, відчутні для них зміни у житті: хвилювання батьків, призив родичів до армії тощо. Олександр Абович Гайсинович каже: "Помню, у нас был приемник СВД-9, отец очень переживал оттого, что поступали сообщения об уничтожении евреев, он пытался нас отгородить от этого, обезопассить, поэтому отправил в Таганрог. Помню, как по радио обьявляли, что наши отступают". Матрона Гаврилівна Гребенюк, яка жила в селі Росоши Сумської області, згадує: "Отец пришел домой мрачный и объявил - война", проте часткове сприйняття війни за її словами до неї дійшло, коли її батько був призваний до лав діючої армії [4].

Для дітей, які разом з родинами, залишилися на окупованій території, образ початку війни часто пов'язаний саме із першою зустріччю з окупантами. Звертає на себе увагу, що у багатьох спогадах відсутні згадування про страх перед німцями. Для усіх з опитаних зустріч з німцями була першою, тому це викликало інтерес до окупантів з боку дітей. Катерина Марківна Ривкінд згадує: "Кто-то сказал,что немцы идут, мы тогда все дети собрались и побежали смотреть. Они шли по грунтовой дороге, которая была сразу за железной. Мы были жутко удивлены, потому что: ослики запряжены в брички, на бричках едут немцы, в зеленой форме, закатанные рукава, в пилотках. Их форма была не такого зеленого цвета, как у нас. Иногда попадались мотоциклисты, мы удивлялись - почему их боятся. Посмотрели, побежали домой рассказывать, каких мы немцев видели". Помню, когда входили немцы там у них были верблюды, я думал откуда в Германии верблюды?" - згадує Василій Олексійович Кабанець. Віктор Володимирович Чумак згадує: "Потом все говорят: "немцы, немцы", они сначала проехали на мотоциклах с колясками, они были в смешных шапках, по-немецки разговаривают. Потом танки, машины пошли, километров на 5 колонна, по краям пешие"[5] .

Таким чином, можна зробити висновок, що образ початку Великої Вітчизняної війни у радянських дітей був різним, частіше орієнтованим не на хронологію війни, викладену у підручниках, а на події, пов'язані із індивідуальним досвідом. Усвідомлення того, що війна почалася, відбувалося поступово.Можна припустити, що така диференційованість і хронологічна неузгодженість із метанарративом зумовлена віковим і освітнім чинникам: чим старшими і чим більш освідченими були діти, тим більше вони орієнтувалися на звістку, на офіційне оголошення війни у створенні образу її початку, чим молодшими були респоденти, тим більше вони орієнтувались на власні відчуття, на досвід побаченого, а не проголошеного і почутого. Війна для більшості дітей розпочиналась не формальною звісткою, а вирішальними моментами власної біографії: призивом батька на фронт,повітряними атаками, початком окупації [6].

Питання про образ початку війни,створений пам'яттю дітей, дає змогу сформулювати й низку інших, перспективних (як в контексті вивчення історії воєнного дитинства, так і в контексті аналізу історичної пам'яті про війну) проблем. Як і для чого пам'ять маніпулює історичними деталями? Як вплиув офіційний метанарратив колективні та індивідуальні спогади дітей про початок війни? Як активна творчість пам'яті зміщує акценти від універсальних до локальних схем сприйняття війни і створення образу війни. Як відрізняється пам'ять про війну дітей від дорослих? [7]

Вивчення історії воєнного дитинства, у тому числі, і методами усної історії має не тільки наукову перспективу, але й практичне значення, оскільки несе величезне гуманітарне навантаження, дає можливість побачити і відчути травматичний і болючий досвід "іншого дитинства". Така увага до повсякденного життя пересічної людини, котрий є так само важливим для суспільства, як і досвід видатних особистостей і державних діячів [8].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Коваль М.В. Україна крізь віки: у 13 т. / Коваль М.В. - К.: "Альтернатива", 1999.- Т.12: Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 -1945).-335 с.

2. Давидзон Я. Орлята партизанских лесов / Давидзон Я.-К.: Веселка, 1980.-238 с.

3. Михненко А.М. Донбас в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 / Михненко А.М. - Донецк: Юго-восток, 2000.-153 с.

4. Кинзерский Э. Жизнь в Донбассе "под немцем": лечились, учились и играли в футбол // Салон Дона и Баса.-2007.- 7 сентября.

5. Дети военной поры:[Сб.ст.] / Сост. Э. Максимова.-М.: Политизиат, 1988.-319 с.

6. Алексиевич С. Последние свидетели / С.Алексиевич.- М.: Пальмира, 2004.-238 с.

7. Грідіна І. М. Образ війни очима дітей // Нові сторінки історії Донбасу: зб.ст. / Гол. ред. та упорядник З.Г.Лихолобова.- Донецьк: ДонНУ, 2008.-Кн. 8. - С.263-273 .

8. Томпсон А. Чотири зміни парадигми в усній історії / А. Томпсон // Схід/Захід. - 2008.- Вип.11-12.- С.7.

Клименко Д. Гродівська ЗОШ І-ІІІ ступенів Красноармійської районної ради

Клименко Дарья

Гродовская ООШ І-ІІІ ступеней

Красноармейского района

МОЛОДОСТЬ ОБОЖЕННАЯ ВОЙНОЙ

         Семьдесят лет назад закончилась Вторая мировая война, и не угасает о ней память. Война вошла в каждую семью, в каждый дом. Еще и сейчас не все страницы ее прочитаны, не все факты открыты. Особую актуальность имеют исследования, о которых несправедливо умалчивалось, которые черным пеплом лежат в душах, судьбах многих людей, поколений.

         Особенная категория пострадавших  - узники фашистских концлагерей и перемещенные личности – рабы третьего рейха. Их травили газом, живьем сжигали в печах, на них ставили медицинские эксперименты… Среди тех, кто оказался в фашистском аде, была украинская молодежь – такие как и я парни и девчонки. Они, так как и мы, мечтали, любили, планировали…

         Тема остарбайтеров и узников концлагерей длительное время была мало изучена. Последние годы появилось множество научных исследований и публикаций документов. Среди изданий особенное внимание привлекают: сборник документов, где авторы эсесовцы, «Освенциум в глазах СС» за редакцией магистра Данута Чеха [1]; архивные свидетельства (Г.Бодяк, М.Дубык, Н.Маковская) [2]; книга документального повествования о жертвах нацистских преследований из бывшего СССР ( Литвинов В.В.) [3]; авторские свидетельства событий [4] и многое другое.

         Окунаясь в человеческие судьбы, держа в руках фотографии, письма, вещи, начинаешь по-особенному чувствовать боль, страдания. Как реквием звучат слова 18-летней Василисы Парафиенко-Соколенко в письме с Германии домой «Родная Украина; папаша, мамочка, мои родные; как мне горько на чужбине» (Приложение №1. Письмо Василисы Соколенко с Германии). Не для исследований писала девушка письмо, писала криком своей души, горечью рабства.

         Только сделала свои первые шаги на педагогической ниве Ксения Яворская, как началась война. Молодую учительницу насильно вывезли в Германию, где она работала на заводе Мессершмидта и на фабрике по изготовлению ниток. О судьбе матери рассказала дочь Яворская Татьяна Ивановна 1963 года рождения. (Приложение №2. Фотография семьи Яворских в 60-е годы).

         Больше двух  десятилетий работал заместителем директора по учебной части в Гродовской  школе учитель математики Клименко Роман Севастьянович, и никто не знал, что не только на фронте был он, но еще и до 9 апреля 1945 года был в концлагере Людвигсхафен. Романа  должны были расстрелять, но он спасся чудом, выжил в яме под полом в женском бараке. Воспоминания об отце записала его дочь Головина Валентина Романовна 1954 года рождения.

Некоторое время я сомневалась с выбором профессии, но когда узнала о судьбе наших гродовских учителей, о том, как они сумели пройти через фашистский ад и не потерять себя, а потом всю свою жизнь отдать детям, как они учили любить и уважать родную землю, ценить людей и жизнь, я твердо решила продолжить эстафету учителей в Гродовской школе.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАНОЙ ЛИТЕРАТУРЫ И ИСТОЧНИКОВ

1.      Освенциум в глазах СС.// Сборник документов/ Друкарня народова. – Краков, 1975. – 307с.

2.      Бодяк Г., Дубик М., Маковська Н. Нацистське золото з України: у пошуках архівних свідчень. – Київ, 1998. – 129с.

3.      Литвинов В.В. Коричневое «ожерелье», - Киев, Абрис, 2003. – 860с.

4.      Пам'ять заради майбутнього. Спогади. Видання друге, доповнене.: - Київ, 2003. – 568с.

5.      Яворская Татьяна Ивановна 1963 г. рождения, пгт. Гродовка, беседа длилась 2 часа, запись сделана 05 апреля  2015 года.

6.      Головина Валентина Романовна 1954 г. Рождения, пгт. Гродовка, письмо для следопытов кружка «Джерело» Гродовской ООШ, написано 2005 года.

Лисенко М. Родинська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 8 Красноармійської міської ради

Лысенко Мария

Родинская ОШ I-III ступеней № 8 г. Красноармейска

Родом из войны…

«Мир — это зеркало, которое показывает

 каждому человеку его собственное отражение. »
Теккерей У.

    Поколение детей войны – это наши бабушки и дедушки, а у кого-то даже прабабушки и прадедушки. Хотя детям войны не приходилось воевать самим, им пришлось трудно, они оказались самыми ранимыми и беззащитными, ведь лучшие детские годы пришлись на времена горя и лишений. Разрушенные дома и звуки выстрелов — таким запомнилось детство тем, кто рос на оккупированной фашистами территории.

    Прошло 70 лет после Великой Победы. С каждым годом уходят  от нас  свидетели того страшного времени и нужно дорожить любой возможностью общения с ними. Недавно я познакомилась с Денисюк Любовью Мефодьевной [фото 1]. Было очень интересно и поучительно  слушать истории из ее жизни [1].  

  «Когда началась война, мне было два года. А потом наш дом разбомбили  в Новоэкономическом (сейчас это город Димитров) и  мы  переехали в Красный Лиман. Тут мы стали снимать частный дом. Отец  работал на  шахте в Димитрове (она и по сей день работает, только название уже забыла). Работа была очень трудной. Уголь не привозили, дорог не было. На работу вообще ходил  в спецовке. С работы возвращался и нес уголину на плече, чтобы в доме печь растопить. А мы всегда ждали, когда папа придет. Он на фронте не воевал, потому что работал на шахте и ему выдали бронь. Тогда шахту называли Вторым фронтом. Даже сам Сталин так называл.

   Жилось нам очень трудно. Получилось так, что в доме вместе с нами немцы жили. Они забрали себе зал. Конечно, не все они были злые. С нами жил один очень добрый немец. Он всегда улыбался, когда смотрел на меня. Часто еду нам давал в тайне от начальства. Дает кусок и показывает на печь. Но мы понимали, что нужно было прятаться на печи с едой. Я залазила на нее, скручивалась комочком и кушала. Очень было вкусно.

   Когда  немцы  отступали, мы прятались в подвал. До этого у нас один из них одеяло забрал и мама про него помнила. А перед тем как они уже отступали, попросила отдать. А немец взял автомат и пригрозил ей. Так и не отдал одеяло.

   А в сорок шестом голод начался. Страшное время наступило.  Бегали мы по полю и колоски собирали.  А больно было. Стерня все ноги прокалывала.  И в том же году мама сибирской язвой заболела. Шесть недель в больнице пролежала. Еле спасли. Ей вакцину привозили на вертолете. Боялись, что начнется эпидемия.

Так и жили, а точнее выживали…».

Люди, которые пережили войну, никогда ее не забудут. Она приходит к ним разрывами бомб, пулеметными очередями, испуганными криками детей, женщин…Человечество должно было навсегда запомнить эти  горькие уроки. Но не все уроки ІІ Мировой войны были усвоены. Еще недавно, если бы мне сказали, что война ворвется в мой дом – не поверила бы. Опять мы несем потери: одни потеряли  дом, другие здоровье, а третьи вообще жизнь. Я на себе испытала всю горечь этих событий. Вместе с семьей мы покинули родной город Донецк. Даже сейчас бывает страшно вспоминать все события, которые происходили за окном родного дома. Конечно, я видела не все, но знаю точно, что не хочу больше видеть подобного в своей жизни. Все равно я надеюсь на мир в нашей стране и на возвращение в мирный, родной и любимый Донецк.

Война не щадила никого и не щадит…Тяжёлые муки доставляет всем.

Дети войны – самые мужественные дети …Дети, почувствовавшие войну на вкус. Я мечтаю о мире и верю в светлое, мирное будущее.