Перкін
Максим
Артемівська
ЗОШ І-ІІ ступенів № 4
ВІДЛУННЯ МИНУЛОГО В НАШІЙ ПАМ'ЯТІ
Війна… Усе далі
відходить від нас вона. Зарубцювалися рани на «тілі» землі, та ніколи не
заживуть рани на серці учасників жорстокої битви за право жити, любити,
надіятися й вірити. Війна – це горе, сльози. Вона постукала в кожний
будинок, принесла лихо: матері втратили своїх синів, дружини - чоловіків, діти
залишилися без батьків. Війна... Вимовляючи
це слово, спостерігаю за сивочолими бабусями і дідусями, у яких
відразу зникає усмішка з обличчя, на чоло лягають глибокі зморшки, а в очах
з’являється такий несамовитий сум. Тисячі людей пройшли крізь горно Другої світової війни, випробували жахливі мучення, але
вони вистояли й перемогли. І добре, що живі ще ті люди, які в
найтяжких боях захищали Батьківщину. Війна в їхній пам'яті спливає
найстрашнішим сумним спогадом. Але вона ж нагадує їм про стійкість, мужність,
незломленість духу, дружбі й вірності.
Друга світова війна, яка тривала з 1
вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р., стала найжорстокішим і найкривавішим
воєнним конфліктом в історії людства. У неї була втягнута 61
держава, на території яких проживало 80% населення Землі. Воєнні дії велися на
території 40 країн. Війна коштувала людству 65-67 млн. життів. Україна опинилася в епіцентрі Другої світової війни
вже у вересні 1939 р. Щонайменше 5,3 млн. чоловік, або один із шести мешканців
України загинув у цій війні. 2,4 млн. українців було вивезено для примусової
праці до Німеччини. Ущент чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих
міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними залишилося близько 10 млн.
чоловік. Напад нацистських окупантів не обійшов стороною й наше славне
місто Артемівськ. Воно перебувало під окупантами майже 2 роки. Та
жителі Бахмута не підкорилися ворогові, відважно й мужньо боролися, і 5 вересня
1943 року вигнали окупантів із нашого міста. Але бувало по-різному: під час
окупації нацисти досить часто лютували, знущалися над людьми, морили їх
голодом, забирали в полон та вбивали. Дякуючи нашим найріднішим, ми можемо
дізнатися про ті найстрашніші часи, і те як вони їх пережили. [1].
Але,
найвражаючими фактами Другої світової війни, для мене стала розповідь моєї
бабусі Бондаренко (Шаповалова) Ганни Миколаївни. «Коли почалась війна мені
виповнилось 8 років. У сім’ї було 5 дітей. Мама
була інвалідом, вона не бачила на одне око. Батько працював на шахті у місті
Краснодоні. У 1942 році його забрали на фронт, більше він не повернувся,
вважається безвісти пропавшим. Дуже було важко жити. Нам, дітям, замість того,
щоб навчатися у школі довелося виконувати різну роботу. Через те, що йшла
війна, закінчила 4 класи. Мама забрала мене зі школи, щоб працювати. У
нас була корівка і німці її не забрали, а сказали продавати молоко і гроші
віддавати їм. Мені доводилось ходити на базар, продавати молоко, а на ці гроші
купувати, здебільшого кукурудзяну крупу. Враннішнє та вечірнє молоко продавали,
а на обідішньому заварювали мамалигу. Ми, діти, харчувались лише 1 раз на добу
через те, що не було чого їсти. Старша сестра працювала на конях у
колгоспі, хоч було їй тоді 12 років. Добре пам’ятаю, як у селі стояли
німці. Вони насміхались, глумилися над дітьми. Одного разу німець, який жив у
нашій хаті, взяв молодшого брата та й посадив його у шафу, почепивши на нього
автомат. Німці реготали, а я дуже переживала за брата, плакала, просилася за
нього, щоб він відпустив його. Пам’ятаю із розповіді бабусі, як один із німців,
який мешкав у неї, схопив кішку, обдер з неї шкуру та, узявши сковорідку,
хотів її зажарити. Але бабуся пішла до коменданта, все розповіла та після
цього, німця забрали з її хати. Був ще випадок: у нашій хаті на чердаку
переховувався руський солдат. Хліба не було, мама пекла коржики з лободи та й з
водичкою давали раненому солдатові. Так він і вижив, а коли прийшли наші він
пішов на фронт. У 1943 році наші солдати прогнали німців. Селяни орали, сіяли
поля, а я пасла кіз у колгоспі. Скільки радості було, коли скінчилась війна.
Радощів у селі не було меж! [2]
Зі спогадів Липовенко
Лідії Павлівни «Коли началася війна, ми діти гралися у дворі, а тут раптом
самальоти і бомблять. Нас мамка похватала і в у погріб скинула. Сидимо чекаємо,
а ж раптом мати як закричить «Василя забули!», а йому на той час було 8 місяців
було, без штанів сидів посеред хати і не розумів, де всі подівалися. Вискочила
мамка, забрала брата, а тітка нам каже:
- «Моліться,
діточки.
А ми ж не знаємо як, та й питаємо:
- «А
як?».
- А
от так: «Господі, Ісусє! Господі, Ісусє» (Хреститься).
Після того, зібрала
мати возик, покидала туди одіяла, та й пішли ми до Холодного яру. 3 дні там
ночували.
Пам’ятаю, як до тітки
на Зарічній вулиці, приїхали німці з кухнею. Ми всі бігали туди, з черепками,
щоб нас погодували. Одного разу був горохвяний суп із німецькою тушонкою. До
цих пір згадую, яка була вкуснотіща [3].
Велич історичної
перемоги нашої країни над нацистськими окупантами полягає в тому, що
український народ відстояв не тільки свою державу, він
самовіддано боровся за рятування народів Європи.
Минають роки і все
менше залишається ветеранів, які зробили свій вклад у перемогу, все менше
залишається людей, які не з книжок та телеекранів знають, що таке Друга світова
війна. Але навіть тоді, коли не залишиться цих людей, їхні нащадки, тобто ми –
юнь України, повинні не тільки не забути про цю страшну чорну подію в історії
людства, а й зберегти пам’ять людства. І як сказав Д. С. Лихачов «Пам'ять
протистоїть нищівній силі часу». Нехай же ця пам'ять і досвід учать нас
добру, миролюбству, людяності. І нехай ніхто з нас не забуде, хто і як боровся
за нашу волю й щастя. Ми в боргу перед тобою, солдат! І поки є ще тисячі не
похованих на Дніпровських кручах під Києвом, і на Ладозі, і в болотах
Білорусії, ми пам'ятаємо про кожного солдата, що не повернувся з війни,
пам'ятаємо, якою ціною він добув перемогу. Зберіг для мене й мільйонів моїх
співвітчизників мову, культуру, звичаї, традиції й віру моїх предків.
Адміністратор блогу видалив цей коментар.
ВідповістиВидалити