Сахарова Дарина
Іллічівська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ОЧИМА «ДІТЕЙ ВІЙНИ»
Друга
світова війна - руйнівна та трагічна сторінка в житті мільонів людей. За
жорстокістю й кровопролитністю з нею не зрівняється жодна. У серцях та
свідомості свідків тих страшних подій - «дітей війни», й досі гомонить відлуння
остраху й жалю. У своїх снах вони часто бачать епізоди тих буремних днів, свідками яких мимоволі стали. Ми не повинні забувати
ані подвигу наших рідних, ані тих часів, щоб у подальшому не допустити розгортання
війни.
У сучасній українській
історіографії дану тему досліджували такі науковці як М. В. Коваль [1], Е.
Кинзерський [2], С. Алексієвич [3], І. М. Грідіна [4] та
ін.
Ті люди,
котрі у роки Другої світової війни були маленькими дітьми, наразі є бабусями й
дідусями, деякі з них мають уже правнуків. Для того, щоб усвідомити особливості
повсякденного життя в умовах війни, упродовж 5-6 квітня 2015 р. ми взяли
інтерв’ю у подружньої пари - Марченко Раїси Егорівни та Марченка Петра
Іларіоновича (Додаток А), 1938 р. народження. Петро Іларіонович розказав нам
про особливості харчування впродовж війни й скрутне сімейне становище: «Родители
боялись, что мы будем голодные и старались прокормить нас тем, что было. А было
немного съестного. Ели лепешки из лободы, различных других трав, мама варила
борщ. Но, если честно, борщем это сложно назвать: один буряк, вода, несколько
маленьких картофелин на большую кастрюлю для большой семьи. Было сложно
выживать. Я не мог тогда ничего осознавать в целом. Просто запомнился вкус
«деликатесов». Мои внуки удивляются, почему это дед собирает после еды крошки,
а мне не смешно. Ведь наесться вдоволь хлеба было непросто» [5]. Раїса Єгорівна
розказала нам про відчуття, які вона пережила: «Было мне где-то лет пять, помню
шум, гул самолетов и мамины испуганные глаза. Она (Додаток Б), бедная, меня,
старшую сестренку быстро потащила в подвал. Не помню сколько мы там находились,
а страх остался» [6].
Для дітей,
які разом з родинами перебували на окупованій території довелося бачити
нацистських загарбників у вічі. Петро Іларіонович зазначає із цього приводу: «В
44-м мама (Додаток В) и папа уже не жили вместе, отец был в Суммах. Но
положение с продовольствием там было немного лучше. Папа позвал нас к себе. Мы
ехали в поезде. Мама везла маленький оклунок вещей. Глядь, мы увидели молодого
высокого немца, в форме, он к нам подходил, приближался все ближе и ближе.
После чего - остановился. Мама после рассказывала мне взрослому, что думала -
все, конец, «вышвырнет» с поезда. Но к нашему удивлению он спросил: «Куда
едешь, матка? Мальчик, кто ты будешь?» – А я стал на сиденье и ответил: «Я есть
советский солдат». Тут мама вообще встрепенулась. А немец вытащил из кармана и
дал мне большую шоколадку и сказал: «Гуд кляин!»» [7]. Адже, не дивлячись на
те, що нацистські загабники були
жорстокими та свавільними, траплялися й такі молоді юнаки, яким певно, війна не
була потрібна.
Багато хто
прийшов з поля бою поранений, мільони були вбиті. Раїса Єгорівна наводить
відомості про свої відчуття, коли в 1943 р. її батько повернувся додому з
фронту: «Папка (Додаток Г) мой вернулся домой в 43-м. Не прошел всю войну, так
как был сильно ранен в ногу и попал в госпиталь, потом – вернулся домой, ведь
был не в состоянии дальше воевать. Смутно помню папу до этого – без палочки,
брал меня на руки, а после ранения – всю жизь его мучали боли, осколки не
давали покоя. Маленькие были, бегали, а папа часто делал перевязки, нога не
сгиналась» [8]. Проте, не дивляись ні на що, люди навіть у часи війни
самовіддано працювали, мріяли про краще майбутнє, вірили в перемогу над
загарбниками. Раїса Єгорівна розповідає: «Было тяжело, но папа мой работал сапожником,
не сложил руки. У него и во время войны было много заказов. Подолгу сидел в
отдаленной комнатке в доме – «коморке» и трудился. На маме была вся домашняя
работа. Она -женщина неграмотная. Читал ей папа. Но какая мастерица и
рукодельница! Сама научилась красиво
шить, вязать, вышивать. Все завидовали нашему уюту даже в те лихие годы» [9].
Багатьох
молодих хлопців та дівчат німці вивозили на роботи до Німеччини. Не оминуло це
й старшого брата Петра Іларіоновича – Івана (Додаток Д). У 1941 р. він потрапив
до німецького концтабору. Пробув там певний час, а потім їх розмістили по
німецьких сім’ях для того, щоб працювати в їхньому господарстві. А робота була
несамовита. Іноді, навіть, били. Після
звільнення м. Кельну англійцями, Івана разом із іншими передали радянським
військам. Далі – він служив в армії у м. Вологді й у 1947 р. повернувся на
Батьківщину. Петро Іларіонович зазначає: «За все время не было от брата никакой
весточки. Подростал и стал замечать, что мама все смотрит на фотографию брата и
плачит. Она думала его уже не было в живых. Однажды, мы были на вокзале, когда
собирались ехать к отцу, а у мамы был мешок с хлебом и фотографией Вани. Она
только отвернулась – пропал и мешок и фото. Было очень жаль» [10]. Проте, після
повернення, Іван через два роки одружився з Марією, яка була трактористкою, однією
з перших жінок, яка їздила на «Фурзончику»
ще 1925 р. Діток у них не було, на жаль. Проте, прожили разом усе життя.
Отже, образ
Другої світової війни у «дітей війни» асоціюється з шумом літаків, скрутним
матеріальним положенням, непосильною роботою батьків та острахом перед
загарбниками. Проте, навіть у ті трагічні та буремні періоди життя у людей була
наснага працювати далі, виховувати дітей, захищати свою рідну Батьківщину! Нам
необхідно брати з них приклад!
1. Коваль М. В. Україна крізь віки: у 13 т. / М. В. Коваль.
– К.: Альтернатива, 1999. – Т.12: Україна у другій світовій і Великій
Вітчмзняній війнах (1939-1945). – 335 с.
2. Кинзерский Э. Жизнь в Донбассе «под немцем»: лечились,
учились и играли в футбол // Салон Дона и Баса. – 2007. – 7 сентября.
3. Алексиевич С. Последние свидетели / С. Алексиевич. – М.:
Пальмира, 2004. – 238 с.
4. Грідіна І. М. Образ війни очима дітей // Нові сторінки
історії Донбасу: зб. ст. / гол. ред. Та упорядник З. Г. Лихолобова. – Донецьк:
ДонНУ, 2008. – Кн. 8. – С. 263-273.
5. Марченко Петро
Іларіонович, 1938 р. народження, м. Костянтинівка, бесіда тривала 1 годину,
запис зроблено 5 квітня 2015 р.
6. Марченко Раїса Єгорівна, 1938 р. народження, м.
Костянтинівка, бесіда тривала 30 хвилин, запис зроблено 5 квітня 2015 р.
7. Марченко Петро Іларіонович, 1938 р. народження, м.
Костянтинівка, бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 5 квітня 2015 р.
8. Марченко Раїса Єгорівна, 1938 р. народження, м.
Костянтинівка, бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 6 квітня 2015 р.
9. Марченко Раїса Єгорівна, 1938 р. народження, м.
Костянтинівка, бесіда тривала 40 хвилин, запис зроблено 6 квітня 2015 р.
10. Марченко Петро Іларіонович, 1938 р. народження, м. Костянтинівка,
бесіда тривала 50 хвилин, запис зроблено 6 квітня 2015 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар