Перкін А. Артемівська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 4

Перкін Максим

Артемівська ЗОШ І-ІІ ступенів № 4

ВІДЛУННЯ МИНУЛОГО В НАШІЙ ПАМ'ЯТІ

Війна… Усе далі відходить від нас вона. Зарубцювалися рани на «тілі» землі, та ніколи не заживуть рани на серці учасників жорстокої битви за право жити, любити, надіятися й вірити. Війна – це горе, сльози. Вона постукала в кожний будинок, принесла лихо: матері втратили своїх синів, дружини - чоловіків, діти залишилися без батьків. Війна... Вимовляючи це слово, спостерігаю за  сивочолими бабусями і дідусями, у яких відразу зникає усмішка з обличчя, на чоло лягають глибокі зморшки, а в очах з’являється такий несамовитий сум. Тисячі людей пройшли крізь горно Другої світової війни, випробували жахливі мучення, але вони вистояли й перемогли. І добре, що живі ще ті люди, які в найтяжких боях захищали Батьківщину. Війна в їхній пам'яті спливає найстрашнішим сумним спогадом. Але вона ж нагадує їм про стійкість, мужність, незломленість духу, дружбі й вірності.

Друга світова війна, яка тривала з 1 вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р., стала найжорстокішим і найкривавішим воєнним конфліктом в історії людства. У неї була втягнута 61 держава, на території яких проживало 80% населення Землі. Воєнні дії велися на території 40 країн. Війна коштувала людству 65-67 млн. життів. Україна опинилася в епіцентрі Другої світової війни вже у вересні 1939 р. Щонайменше 5,3 млн. чоловік, або один із шести мешканців України загинув у цій війні. 2,4 млн. українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Ущент чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними залишилося близько 10 млн. чоловік. Напад нацистських окупантів не обійшов стороною й наше славне місто Артемівськ. Воно перебувало під окупантами майже 2 роки.  Та жителі Бахмута не підкорилися ворогові, відважно й мужньо боролися, і 5 вересня 1943 року вигнали окупантів із нашого міста. Але бувало по-різному: під час окупації нацисти досить часто лютували, знущалися над людьми, морили їх голодом, забирали в полон та вбивали. Дякуючи нашим найріднішим, ми можемо дізнатися про ті найстрашніші часи, і те як вони їх пережили. [1].

         Але, найвражаючими фактами Другої світової війни, для мене стала розповідь моєї бабусі Бондаренко (Шаповалова) Ганни Миколаївни. «Коли почалась війна мені виповнилось 8 років. У сім’ї було 5 дітей. Мама була інвалідом, вона не бачила на одне око. Батько працював на шахті у місті Краснодоні. У 1942 році його забрали на фронт, більше він не повернувся, вважається безвісти пропавшим. Дуже було важко жити. Нам, дітям, замість того, щоб навчатися у школі довелося виконувати різну роботу. Через те, що йшла війна, закінчила 4 класи. Мама забрала мене зі школи,  щоб працювати. У нас була корівка і німці її не забрали, а сказали продавати молоко і гроші віддавати їм. Мені доводилось ходити на базар, продавати молоко, а на ці гроші купувати, здебільшого кукурудзяну крупу. Враннішнє та вечірнє молоко продавали, а на обідішньому заварювали мамалигу. Ми, діти, харчувались лише 1 раз на добу через те, що не було чого їсти. Старша сестра працювала на конях у колгоспі, хоч було їй тоді 12 років.  Добре пам’ятаю, як у селі стояли німці. Вони насміхались, глумилися над дітьми. Одного разу німець, який жив у нашій хаті, взяв молодшого брата та й посадив його у шафу, почепивши на нього автомат. Німці реготали, а я дуже переживала за брата, плакала, просилася за нього, щоб він відпустив його. Пам’ятаю із розповіді бабусі, як один із німців, який мешкав у неї,  схопив кішку, обдер з неї шкуру та, узявши сковорідку, хотів її зажарити. Але бабуся пішла до коменданта, все розповіла та після цього, німця забрали  з її хати. Був ще випадок: у нашій хаті на чердаку переховувався руський солдат. Хліба не було, мама пекла коржики з лободи та й з водичкою давали раненому солдатові. Так він і вижив, а коли прийшли наші він пішов на фронт. У 1943 році наші солдати прогнали німців. Селяни орали, сіяли поля, а я пасла кіз у колгоспі. Скільки радості було, коли скінчилась війна. Радощів у селі не було меж! [2]

Зі спогадів Липовенко Лідії Павлівни «Коли началася війна, ми діти гралися у дворі, а тут раптом самальоти і бомблять. Нас мамка похватала і в у погріб скинула. Сидимо чекаємо, а ж раптом мати як закричить «Василя забули!», а йому на той час було 8 місяців було, без штанів сидів посеред хати і не розумів, де всі подівалися. Вискочила мамка, забрала брата, а тітка нам каже:

-         «Моліться, діточки.

 А ми ж не знаємо як, та й питаємо:

-         «А як?».

-         А от так: «Господі, Ісусє! Господі, Ісусє»  (Хреститься).

Після того, зібрала мати возик, покидала туди одіяла, та й пішли ми до Холодного яру. 3 дні там ночували.

Пам’ятаю, як до тітки на Зарічній вулиці, приїхали німці з кухнею. Ми всі бігали туди, з черепками, щоб нас погодували. Одного разу був горохвяний суп із німецькою тушонкою. До цих пір згадую, яка була вкуснотіща [3].

Велич історичної перемоги нашої країни над нацистськими окупантами полягає в тому, що український народ відстояв не тільки свою державу, він

самовіддано боровся за рятування  народів Європи.

Минають роки і все менше залишається ветеранів, які зробили свій вклад у перемогу, все менше залишається людей, які не з книжок та телеекранів знають, що таке Друга світова війна. Але навіть тоді, коли не залишиться цих людей, їхні нащадки, тобто ми – юнь України, повинні не тільки не забути про цю страшну чорну подію в історії людства, а й зберегти пам’ять людства. І як сказав Д. С. Лихачов «Пам'ять протистоїть нищівній силі часу». Нехай же ця пам'ять і досвід учать нас добру, миролюбству, людяності. І нехай ніхто з нас не забуде, хто і як боровся за нашу волю й щастя. Ми в боргу перед тобою, солдат! І поки є ще тисячі не похованих на Дніпровських кручах під Києвом, і на Ладозі, і в болотах Білорусії, ми пам'ятаємо про кожного солдата, що не повернувся з війни, пам'ятаємо, якою ціною він добув перемогу. Зберіг для мене й мільйонів моїх співвітчизників мову, культуру, звичаї, традиції й віру моїх предків.

Рухленко Є. Дзержинська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 20

Рухленко Єлизавета

Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 20

Дзержинської міської ради

СЕЛИЩА ЩЕРБИНІВКА І ПЕТРІВКА В УМОВАХ «НОВОГО ПОРЯДКУ» ( ЗА СПОГАДАМИ ОЧЕВИДЦІВ)

Минуло майже 70 років як закінчилась Друга світова війна, але й сьогодні залишаються такі питання, які не набули висвітлення в науковій літературі. Так, поза увагою вчених залишається історія великої кількості міст і містечок, сіл років Другої світової  війни, але для мешканців цих невеликих населених пунктів історія їхньої малої Батьківщини дуже важлива. І, напевне, що не тільки для мешканців цих містечок і сіл. Історія творилася конкретними людьми, її складовими були невеликі, часткові епізоди, які відбувалися у конкретних населених пунктах.  Для нас такою є історія нашого рідного міста і селищ.

Останнім часом у наукових працях набагато повніше й об’єктивніше розкриваються сторінки участі народу України в найбільшому воєнному конфлікті світової історії.

Окремих праць, присвячених історії селищ не існує, але  в роботах Падри Д.С.,Сабіної А.М. «Дзержинськ»[1],  Савченка В.І. «Наш Дзержинськ»[2], присвячених місту Дзержинську, містяться відомості і про селища Щербинівка та Петрівка.

Аналіз літератури показує, що окремих праць, присвячених  окупаційному режиму в с. Щербинівка та Петрівка у роки Другої світової війни не існує, тому дана тема вимагає наукової розробки.

Отже, метою даної роботи є  вивчення історії  селищ Щербинівка та Петрівка  в умовах «нового порядку» за спогадами мешканців.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше вивчається окупаційний режим за спогадами мешканців селищ Щербинівка та Петрівка.

Практичне значення роботи полягає у тому, що матеріали можуть бути використані на уроках історії під час вивчення теми «Наш край в роки Другої світової війни» та в шкільному музеї бойової та трудової слави «Пам’ять», мають велике значення для виховання підростаючого покоління у дусі патріотизму.

22 червня 1941 року, без оголошення війни, нацистсько-фашистські війська напали на Радянський Союз. Розпочалася Велика Вітчизняна війна. Ця новина швидко облетіла міста і села України. Дізналися про початок війни і в селищах  Щербинівка та Петрівка. Одразу почалась підготовка до відсічі ворога: чоловіки йшли до військкомату з проханням відправити їх на фронт[3], молодь була задіяна у ритті захисних окопів[4], майно намагалися вивезти у тил але було вже запізно.

З 28 жовтня 1941 р. по 7 вересня 1943р. селища Щербинівка і Петрівка знаходилися в окупації[2]. У роки окупації житло людей було використано для розквартирування німецьких солдат. Вони по-різному ставилися до місцевого населення. Це визначалося характером людськими якостей окупантів: дехто ставився із співчуттям, дехто із жорстокістю. Самі свідки не пам’ятають, щоб окупанти вбивали, чи знущалися з місцевого населення. Лише в останні місяці перебування, коли окупанти готувалися до оборони, готували захисні окопи, вони використовували нагайки, щоб примушувати населення працювати[4].

 Населення майже не опиралося окупантам. Були лише випадки втечі від роботи, переховування. Частина населення співпрацювала з окупантами, були поліцаями. Серед них траплялися різні люди: були жорстокі, які намагалися вислужитися перед окупантами, і були такі, що навіть будучи поліцаями, допомагали населенню[4],[5],[6].

 Одним з негативних наслідків окупації було вивезення населення на примусові роботи до Німеччини. Із Щербинівки було вивезено 14 дівчат на примусові роботи до Німеччини[2]. Їхати туди вони не хотіли, тому про добровільність у такому рішенні не можна і говорити. Жити і працювати на чужині було важко: працювати доводилося багато, харчування було поганим, доводилося відчувати знущання наглядачів. Відбувалися втечі, ув’язнення, утримання в концтаборі[7].

Харчування в роки війни було поганим. У раціоні людей були овочі, каші, хліб. Краще харчувалися ті родини, що мали корову, або ловили рибу[8].

Не діяли ніякі установи.  Населення працювало у колгоспах, які тепер називалися общинами. Зібраний уражай вивозився до Німеччини, а частина залишалася на місці для харчування окупантів[4].

Отже, окупаційний режим в селищах Щербинівка і Петрівка не відповідає загальноприйнятій точці зору про те, що роки окупації -  це масові вбивства, знущання, голод та холод. Звісно, становище і життєвий рівень населення погіршився, але у порівнянні з іншими містами та селищами України він був легшим.

Визволенню селищ від загарбників ми завдячуємо частинам 51-й армії Крейзера[9]. Визволителі селища були з інших міст та сіл, але віддали своє життя за Щербинівку і зараз покояться у братській могилі біля нашої школи.

Прихід радянських військ населення зустріло радісно. Але у приході своїх військ теж були негативні моменти. Населення, що перебувало в окупації, на той час вважалося зрадниками. Чоловіки, що були у селищі, з приходом радянських військ, відправлялися на фронт на передову. Ніхто з них не повернувся[4].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.     Падра Д.С., Сабина А.М. Дзержинск. – Донецк:: Донбас, 1982. – 59 с.

2.     Савченко В.И. Наш Дзержинск. – Донецк: ТОВ «АЛАН», 2003. – 230 с.

3.     Спогади Беспальченка П.Ф. ( с. Щербинівка) // З фондів шкільного музею бойової та трудової слави «Пам’ять» ЗОШ № 20.

4.     Спогади Пакало М.Ф. (до одруження Письменська М.Ф.)  1924 р.н.(с. Петрівка) від 22.10.09 р. // З фондів шкільного музею бойової та трудової слави «Пам’ять» ЗОШ № 20.

5.     Спогади Панасенко Л.Й. (до одруження Коваленко Л.Й.)  1932 р.н. (с. Щербинівка) від 12.12.09 р. // З фондів шкільного музею бойової та трудової слави «Пам’ять» ЗОШ № 20.

6.     Спогади Пугач Н.І. (до одруження Хороша Н.І.) 1932 р.н. (с. Щербинівка) від 10.09.09 р. // З фондів шкільного музею бойової та трудової слави «Пам’ять» ЗОШ № 20.

7.     Спогади  Булатецької Г.І. про перебування на примусових роботах у Німеччині // З фондів шкільного музею бойової та трудової слави «Пам’ять» ЗОШ № 20.

8.     Спогади  Булатецької Г.І. про перебування на примусових роботах у Німеччині // З фондів шкільного музею бойової та трудової слави «Пам’ять» ЗОШ № 20.

9.     Савченко В.И. Славный путь 51-й армии // Дзержинский шахтер. – 1993.- № 98.

Новікова К. Димитрівська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 10

Новикова Карина,

общеобразовательная школа        

І – ІІІ ступеней № 10

Димитровского городского          

совета

Образ Второй мировой войны в сознании детей военного поколения

     На рассвете 22 июня 1941 г. германская армия всей своей мощью обрушилась на Советский Союз. Началась Великая Отечественная война, война советского народа с фашистскими оккупантами, продолжавшаяся 1418 дней и ночей. Война кровопролитная, победа в которой стала настоящим подвигом всего советского народа, война, которая никого не обошла стороной, война, след от которой навсегда останется в душе каждого человека.

     «Дети войны» - так сегодня мы называем тех, кто еще, не успев повзрослеть, узнали, что значит это страшное слово. Что им пришлось пережить в военные годы, и чем они живут сейчас? Желание найти ответы на эти и многие другие вопросы подтолкнули автора к написанию данной работы.  Таким образом, исследование проводилось на тему «Образ Второй мировой войны в сознании детей военного поколения» (изучение повседневной жизни в условиях войны на основании интервью «детей войны»).

     Актуальность темы автор видит в том, что с каждым годом все больше ветеранов и «детей войны» уходит из жизни, все меньше становится их, очевидцев тех страшных событий, которые могут рассказать нам, молодому поколению, о том, как все происходило.

     Цель работы состоит в том, чтобы на основе изученных страниц истории периода Второй мировой войны, сведений, полученных при общении с «детьми войны», информации из исторических архивов и городского музея Второй мировой войны прийти к выводу о том, какие события происходили в то время, как они отображались на жизни простых людей и какие имели последствия.   Кроме того, важно не забывать о тех «детях войны», которые еще живут с нами по соседству, привлечь внимание общественности к тем проблемам и трудностям, с которыми им приходится справляться сегодня.

      Для достижения поставленных целей автор ставил перед собой следующие задачи:

·        изучить страницы истории Украины периода Второй мировой войны;

·        собрать информацию о ходе войны в процессе общения с «детьми войны», ветеранами;

·        изучить архивные материалы периода Второй мировой войны в городском музее;

·        собрать и проанализировать информацию по теме исследования;

     Для достижения поставленных целей автор выбрал следующие методы исследования:

·        библиографический;

·        исторический;

·        метод сравнения;

·        метод пояснения и анализа.

     Работа строится на воспоминаниях воинов – участников первых и последних боев в годы войны, взятых из книги авторского коллектива А.Я. Гросова, Э.Н. Кравчинской, И.И. Кулаги, В.Н. Стрюк «Они были первыми», материалах о патриотической деятельности подпольных молодежных организаций, действующих в годы Великой Отечественной войны на Донбассе («Молода гвардія Донеччини» И.И. Кулага), материалах из газет «Коммунист Донбасса», «Народная газета», «Ключъ» и пр.., а также на воспонинаниях Воронковой Т.А., Петровой Г.С. и др..

     Изучив условия жизни детей военного времени, автор сравнил их с нынешними условиями их проживання и пришел к выводу, что не смотря на то, что на сегодняшний день городские власти заботятся о стариках: выделяют денежные выплаты, подарки к праздникам, оплачивают совместные автобусные поездки, школьники окружают их заботой, не забывая поздравить с праздниками, помочь по хозяйству, со своими проблемами «дети войны», как правило, остаются один на один. Не путешествуют наши пенсионеры по миру, не вальсируют в клубах, бытовые трудности всё больше гнут их старые плечи. Однако никогда не стонут они - боевое поколение 40-х годов ХХ столетия. Идут, улыбаясь по жизни, заряжая своей энергией молодых. И хочется нынешнему поколению такой же неуемной энергии, таких же стальных характеров, такой же непреодолимой воли к жизни.

     Тема Второй мировой войны всегда была и есть актуальной для украинского народа. Хотелось бы, чтобы имена ее героев никогда не канули в лету, чтобы их подвиги всегда жили в наших сердцах и сердцах будущих поколений.

Сучай О. Спеціалізована ЗОШ І-ІІІ ступенів № 6 з поглибленим вивченням окремих предметів Костянтинівської міської ради

Сучай Олександра

Костянтинівська спеціалізована загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів № 6 з поглибленим вивченням окремих предметів

ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ  КОСТЯНТИНІВЦІВ  В  УМОВАХ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (ЗА МЕМУАРАМИ НОННИ БАННІСТЕР)

70 років минуло з часу закінчення Другої світової війни - однієї з найтрагічніших сторінок української історії. Проте й досі ми відкриваємо невідомі сторінки цієї жахливої війни. Відбувається переосмислення тих подій. Завдяки спогадам  пересічних  людей ми можемо подивитися на історію повсякденного життя людей під час окупації України гітлерівськими військами.     

Історія повсякденності війни зацікавила вітчизняних  істориків зовсім нещодавно, хоч за кордоном цей напрямок був відомий ще з післявоєнних років[2-8]. Нові дослідження війни стали можливими завдяки залученню нової джерельної бази – усної історії та епістолярної спадщини.  

   У 2009 році в Костянтинівку приїхала американська родина, яка  привезла мемуари колишньої мешканки міста Нонни Лісовської-Банністер[С]. Дівчинка під час Другої світової війни разом з матір’ю потрапила до  Німеччини, а потім до Америки. Перед смертю вона написала книгу «Таємні щоденники Голокосту»[1][А]. Зі сторінок щоденника,  очима 14-річної дівчинки,  можна побачити, як   пересічні мешканці міста намагалися виживати в умовах німецької окупації.

 Мета дослідницької роботи – на базі щоденників Нонни Лісовської показати повсякденне життя в окупації  в місті Костянтинівка восени 1941-весною 1942 року[В].

 Життя у місті, за спогадами  Нонни, почало змінюватися наприкінці  літа 1941 року. Німецькі літаки почали бомбардувати місто,  люди евакуйовувалися. Вона пише, що поїхали майже всі її  подруги. Школи перестали працювати. І вона весь час проводила за грою на піаніно або за читанням  книжок. Коли німецькі війська почали наближатися, люди ховалися по підвалах і, майже,  з них не виходили. Батько Нонни вирішив викопати тунель, який б з’єднав будинок з підвалом. І там переховувався. Свою родину (дружину та доньку) він переправив до сусіднього села, де б їм легше було б прогодуватися. Там вони облаштувалися у будинку, який був покинутий господарями. Нонна   описує, що спочатку  прогодуватися в селі було не важко, так як в полях ще  залишався врожай, який не встигли зібрати. Тому тільки було потрібно йти на поле та викопувати моркву чи картоплю. Згадує, як мати вигадала пристрій для обмолоту зерен пшениці з двох відер з зубцями. Пшеницю вони назбирали в підірваному зерносховищі. Треба було тільки очистити зерна від уламків скла та дрібного сміття.        

Але  на  початку окупації в житті Нонни сталася особиста трагедія. Німці, яки постійно займалися обшуками, у підвалі знайшли її батька та жорстоко його побили, після чого невдовзі він помер. Вона описує похорон батька, а потім важкі часи виживання взимку 1941-1942 року у місті, куди вони перебралися до бабусі. «Це, напевно, сама люта зима, яка коли-небудь приходить у цю частину України. Води знайти нелегко, бо все замерзло. Для того, щоб здобути воду, ми з матір’ю збираємо бруньки та сніг, розтоплюємо все на вогні. Цю воду треба кип’ятити не менше 45 хвилин, щоб можна було б її пити». – так описує вона ті часи[1, с.186].  Ще однією з проблем, яка постала перед мешканцями місті взимку стало  опалення приміщень. «Ми збирали дрова, розбирали огорожі та обламували гілля невисоких дерев. Це був щоденний обов’язок – ходити по вулиці та підбирати будь-яку дерев’яшку, яку б могли унести додому та розвести вогнище. Здавалося, що вже не залишилося нічого на околиці, що могло б забезпечити нас  деревиною.   І від відчайдушності ми почали спалювати стільці та інші меблі, без яких могли обійтись.  Тим часом температура за вікном падала до 40 градусів нижче нуля, та ми були у відчаї. Вікна та стіни усередині будинку були покриті товстим шаром криги, завтовшки від півтора до двох дюймів. Ми перестали знімати пальто, капелюхи, чоботи, спали на пружинах та зверху покривалися матрацами, ковдрою, доріжками та взагалі всім, що могло захистити нас від жахливого холоду». Так пише про холодну зиму 1941-1942 року Нонна Лісовська –Банністер [1, с.205].

   Їжі в місті вже  не було. Тому людям доводилося ходити по найближчим селам, щоб придбати хоч будь-які продукти. Лише весною 1942 року мешканці міста почали засаджувати городи і годувалися будь-якою зеленню.  Нонна описує,  як німці на околиці міста відкрили базар, де відбувався обмін продуктами та речами. «Ми з мамою регулярно ходили на ринок, щоб просто подивитися, яка там є їжа або щось цінне для нас, що допомогло б нам вижити» [1, с.169]. 

Дуже цікаві спогади залишила Нонна про те, як взимку 1941-42 рр. німці дозволили відновити діяльність православної церкви. « ..Взимку почала діяти церква. Ми з мамою вирішили вступити до  хору Руської православної церкви   та почали ходити на співки  у неділю. Не знаю, звідки приходили люди, але кожну неділю церква була повною. Служби були типовими для православного обряду, з свічками, іконами, і тому подібним, і мені дуже подобалося туди ходити. Наприкінці служби (а вони були дуже довгими) мені дуже хотілося їсти, тому, коли батюшка роздавав просфіри, маленький шматок хлібу, то він  був  дуже доречним. Це був маленький квадратик дріжжевого тіста, але він був такий смачний. Бабуся була дуже щаслива з того, що могла відвідувати храм – вона не пропускала жодної неділі[1,с.120].

Отже, зі сторінок щоденника Нонни Лісовської перед нами постає картина повсякденного життя простої костянтинівської родини  під час німецької окупації: як люди виживали, що їли, чим був заповнені їхні дні, які почуття та емоції в них були.  

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.     The Secret Holocaust Diaries: The Untold Story of Nona Bannister. – Memfhis: Tyndale House Publishers, 2009. – 450 с.

2.     Архіви окупації. 1941-1944(Серія «Більше не таємно»/Держ.ком.архівів України; Упорядн. Н.Маковська. – К.:Вид.дім «Києво-Могилянсьа академія,2006. – 872 с.

3.     Боряк О. Повсякденне життя сільського населення України в період окупації під час Другої світової війни// Архіви України. – 2005. – №1-3(256). – С.  300-310

4.     Вронська Т.М. В умовах війни: життя та побут населення міст України 1943-1945. – К.,1995. – 84 с.

5.     Патриляк І.К., Боровик М.А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду/ Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2010. – 590 с.

6.     Степкин В.П. Жизнь при немцах: на родине и на чужбине (Донбасс 1941-1943): историко-краеведческий очерк. – Донецк, 2003. – 52 с.

7.     Удод О. Повсякденне життя киян в умовах окупації (вер1941-лист1943 рр): питання методології та історіографії// Архіви окупації. 1941-1944(Серія «Більше не таємно»/Держ.ком.архівів України; Упорядн. Н.Маковська. – К.:Вид.дім «Києво-Могилянсьа академія,2006. – С.374-390

8.     Заболотна Т. Повсякденне життя населення Києва в роки нацистської окупації (1941-1943).: Дис.канд.іст.наук 07.00.01. – К.,2008. – 156 с.

.

Сахарова Д. Іллічівська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів Костянтинівської районної ради

Сахарова Дарина

Іллічівська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ОЧИМА «ДІТЕЙ ВІЙНИ»

Друга світова війна - руйнівна та трагічна сторінка в житті мільонів людей. За жорстокістю й кровопролитністю з нею не зрівняється жодна. У серцях та свідомості свідків тих страшних подій - «дітей війни», й досі гомонить відлуння остраху й жалю. У своїх снах вони часто бачать епізоди тих буремних днів, свідками яких мимоволі стали. Ми не повинні забувати ані подвигу наших рідних, ані тих часів, щоб у подальшому не допустити розгортання війни.

У сучасній українській історіографії дану тему досліджували такі науковці як М. В. Коваль [1], Е. Кинзерський [2], С. Алексієвич [3],   І. М. Грідіна [4] та ін.

Ті люди, котрі у роки Другої світової війни були маленькими дітьми, наразі є бабусями й дідусями, деякі з них мають уже правнуків. Для того, щоб усвідомити особливості повсякденного життя в умовах війни, упродовж 5-6 квітня 2015 р. ми взяли інтерв’ю у подружньої пари - Марченко Раїси Егорівни та Марченка Петра Іларіоновича (Додаток А), 1938 р. народження. Петро Іларіонович розказав нам про особливості харчування впродовж війни й скрутне сімейне становище: «Родители боялись, что мы будем голодные и старались прокормить нас тем, что было. А было немного съестного. Ели лепешки из лободы, различных других трав, мама варила борщ. Но, если честно, борщем это сложно назвать: один буряк, вода, несколько маленьких картофелин на большую кастрюлю для большой семьи. Было сложно выживать. Я не мог тогда ничего осознавать в целом. Просто запомнился вкус «деликатесов». Мои внуки удивляются, почему это дед собирает после еды крошки, а мне не смешно. Ведь наесться вдоволь хлеба было непросто» [5]. Раїса Єгорівна розказала нам про відчуття, які вона пережила: «Было мне где-то лет пять, помню шум, гул самолетов и мамины испуганные глаза. Она (Додаток Б), бедная, меня, старшую сестренку быстро потащила в подвал. Не помню сколько мы там находились, а страх остался» [6].

Для дітей, які разом з родинами перебували на окупованій території довелося бачити нацистських загарбників у вічі. Петро Іларіонович зазначає із цього приводу: «В 44-м мама (Додаток В) и папа уже не жили вместе, отец был в Суммах. Но положение с продовольствием там было немного лучше. Папа позвал нас к себе. Мы ехали в поезде. Мама везла маленький оклунок вещей. Глядь, мы увидели молодого высокого немца, в форме, он к нам подходил, приближался все ближе и ближе. После чего - остановился. Мама после рассказывала мне взрослому, что думала - все, конец, «вышвырнет» с поезда. Но к нашему удивлению он спросил: «Куда едешь, матка? Мальчик, кто ты будешь?» – А я стал на сиденье и ответил: «Я есть советский солдат». Тут мама вообще встрепенулась. А немец вытащил из кармана и дал мне большую шоколадку и сказал: «Гуд кляин!»» [7]. Адже, не дивлячись на те, що нацистські загабники  були жорстокими та свавільними, траплялися й такі молоді юнаки, яким певно, війна не була потрібна.

Багато хто прийшов з поля бою поранений, мільони були вбиті. Раїса Єгорівна наводить відомості про свої відчуття, коли в 1943 р. її батько повернувся додому з фронту: «Папка (Додаток Г) мой вернулся домой в 43-м. Не прошел всю войну, так как был сильно ранен в ногу и попал в госпиталь, потом – вернулся домой, ведь был не в состоянии дальше воевать. Смутно помню папу до этого – без палочки, брал меня на руки, а после ранения – всю жизь его мучали боли, осколки не давали покоя. Маленькие были, бегали, а папа часто делал перевязки, нога не сгиналась» [8]. Проте, не дивляись ні на що, люди навіть у часи війни самовіддано працювали, мріяли про краще майбутнє, вірили в перемогу над загарбниками. Раїса Єгорівна розповідає: «Было тяжело, но папа мой работал сапожником, не сложил руки. У него и во время войны было много заказов. Подолгу сидел в отдаленной комнатке в доме – «коморке» и трудился. На маме была вся домашняя работа. Она -женщина неграмотная. Читал ей папа. Но какая мастерица и рукодельница! Сама научилась  красиво шить, вязать, вышивать. Все завидовали нашему уюту даже в те лихие годы» [9].

Багатьох молодих хлопців та дівчат німці вивозили на роботи до Німеччини. Не оминуло це й старшого брата Петра Іларіоновича – Івана (Додаток Д). У 1941 р. він потрапив до німецького концтабору. Пробув там певний час, а потім їх розмістили по німецьких сім’ях для того, щоб працювати в їхньому господарстві. А робота була несамовита.  Іноді, навіть, били. Після звільнення м. Кельну англійцями, Івана разом із іншими передали радянським військам. Далі – він служив в армії у м. Вологді й у 1947 р. повернувся на Батьківщину. Петро Іларіонович зазначає: «За все время не было от брата никакой весточки. Подростал и стал замечать, что мама все смотрит на фотографию брата и плачит. Она думала его уже не было в живых. Однажды, мы были на вокзале, когда собирались ехать к отцу, а у мамы был мешок с хлебом и фотографией Вани. Она только отвернулась – пропал и мешок и фото. Было очень жаль» [10]. Проте, після повернення, Іван через два роки одружився з Марією, яка була трактористкою, однією з перших жінок, яка  їздила на «Фурзончику» ще 1925 р. Діток у них не було, на жаль. Проте, прожили разом усе життя.

Отже, образ Другої світової війни у «дітей війни» асоціюється з шумом літаків, скрутним матеріальним положенням, непосильною роботою батьків та острахом перед загарбниками. Проте, навіть у ті трагічні та буремні періоди життя у людей була наснага працювати далі, виховувати дітей, захищати свою рідну Батьківщину! Нам необхідно брати з них приклад!

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.  Коваль М. В. Україна крізь віки: у 13 т. / М. В. Коваль. – К.: Альтернатива, 1999. – Т.12: Україна у другій світовій і Великій Вітчмзняній війнах (1939-1945). – 335 с.

2.  Кинзерский Э. Жизнь в Донбассе «под немцем»: лечились, учились и играли в футбол // Салон Дона и Баса. – 2007. – 7 сентября.

3.  Алексиевич С. Последние свидетели / С. Алексиевич. – М.: Пальмира, 2004. – 238 с.

4.  Грідіна І. М. Образ війни очима дітей // Нові сторінки історії Донбасу: зб. ст. / гол. ред. Та упорядник З. Г. Лихолобова. – Донецьк: ДонНУ, 2008. – Кн. 8. – С. 263-273.

5.   Марченко Петро Іларіонович, 1938 р. народження, м. Костянтинівка, бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 5 квітня 2015 р.

6.  Марченко Раїса Єгорівна, 1938 р. народження, м. Костянтинівка, бесіда тривала 30 хвилин, запис зроблено 5 квітня 2015 р.

7.  Марченко Петро Іларіонович, 1938 р. народження, м. Костянтинівка, бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 5 квітня 2015 р.

8.  Марченко Раїса Єгорівна, 1938 р. народження, м. Костянтинівка, бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 6 квітня 2015 р.

9.  Марченко Раїса Єгорівна, 1938 р. народження, м. Костянтинівка, бесіда тривала 40 хвилин, запис зроблено 6 квітня 2015 р.

10.  Марченко Петро Іларіонович, 1938 р. народження,                                       м. Костянтинівка, бесіда тривала 50 хвилин, запис зроблено 6 квітня 2015 р.

Кальченко В. Педагогічний ліцей Слов'янської міської ради

Кальченко Владислав, учень 10 класу

філологічного напряму навчання

Слов’янського педагогічного ліцею

Ставлення німецьких військових до населення окупованих територій Радянського Союзу за спогадами дітей воєнного покоління

Проблема докладного вивчення Другої Світової війни та її наслідків, розуміння війни очима дітей актуальна на сучасному етапі розвитку сучасного суспільства. Наше дослідження присвячене аналізу спогадів «дітей війни», які пережили окупаційний режим, їх вражень і почуттів.

Ще до нападу на СРСР у травні 1940 року  керівництво фашистської Німеччини розробило план «Ост». Він був розрахований на тридцять років і побудований на теорії расової переваги німецької нації.  Більшість росіян, українців, білорусів, литовців та інших народів, що населяли Радянський Союз, планувалось знищити , решту – перемістити на інші території. Винищено підлягало 30 мільйонів росіян, 5-6 мільйонів євреїв; виселити пропонувалось від 45 до 51 мільйона чоловік. На звільненні землі передбачалось переселити 10 мільйонів німців. Корінне населення, що залишилось, передбачалося онімечити. За своєю жорстокістю план «Ост» не має аналогів. Він виконувався з цинічною педантичністю.

До кінця літа німецька армія окупувала Україну і частину території Російської федерації. На окупованій території залишилися багато дітей, які пронесли через все своє життя спогади про цей страшний період. Деякі з них ми наведемо в своїй роботі.

Надія Лаврентіївна Гур’янова, нині покійна, 1929 р., уродженка Орловської області, згадувала, що одного разу німецькі солдати, які окупували їхнє село, натравили на неї заради розваги величезних вівчарок. Ці пси за їхніми командами катали її по землі, тягали за комір пальта під регіт окупантів. Це продовжувалось, доки дитина не зомліла і лежала одна на снігу, доки не прийшла до тями. У той же час Надія Лаврентівна із вдячністю пригадувала одного німецького солдата, що мешкав в іхній оселі, потайки клав їй до кишені шоколадки, печиво і таке інше, гладив по голові та тяжко зітхав. А одного разу зняв зі своєї шиї вовняний шарф і одягнув на шию дитини зверху її благенького пальта. Цю річ вона дуже довго зберігала на згадку про цю добру людину  [2].

 Спогади  Германової  Антоніни  Василівни, 1936 року народження, уродженки Харківської області:

 – Наша сім’я взяла на проживання німецького офіцера  в період окупації. Одного разу моя мати після прання білизни вийшла на ганок і з розмаху вилила брудну воду, не помітивши офіцера, що підійшов збоку. Таким чином, весь його кітель став мокрим. Жінка зомліла з переляку, однак, «потерпілий» лише голосно вилаявся, махнув рукою і попрямував до своєї кімнати. Згодом в цій же хатині помістили шифрувальника, який часто заходив до їхньої сім’ї, намагався спілкуватися ламаною російською мовою, показував фотографії своєї  сім’ї [3].

 За спогадами Анатолія Олександровича Бабаєва 1940 р. народження, уродженця м. Слов’янська, у їхній оселі квартирувало двоє німців. Вони пригощали малу дитину цукерками, та найяскравіше чоловік згадує, як німці грали з ним у м’яча, перекидаючи його один одному через невеликий паркан. А.О. Бабаєв пригадує жах своєї матері, яка нічим не могла завадити такій грі [4].

В усьому іншому окупанти, що квартирували в оселі Бабаєвих, погодилися досить гуманно. Одного разу навіть говорили, що не зі своєї волі прийшли на цю землю, засуджували фашизм.

Висновок.

Керівники гітлерівської Німеччини у своїх розрахунках помилилися в тому, що попри силу Геббельсівської  пропаганди, у багатьох солдат ворожої армії не було витравлено почуття  добра, і дитяче сприйняття закарбувало у пам’яті дітей війни ту людяність, що виявлялась в стосунках окупантів з місцевим населенням, зненацька проглядала через ворожу відчуженість. Можливо, такі прояви милосердя у спогадах людей, що пережили цю страшну війну, допомогли їм у подальшому мирному житті позбавитися ненависті до країни і німецького народу, що спричинив світову катастрофу Другої Світової війни.

Список використаних джерел та літератури:

1.                С. В. Юрченко «Фашистський окупаційний режим і боротьба проти нього». Симфірополь «Оріон» 1993 рік.

2.                Гур’янова Надія Лаврентіївна 1921 р. народження м. Слов’янськ, запис зроблено 20 вересня 2014 р., тривалість бесіди 1,5 години

3.                Германова Антонина Василівна 1936 р. народження м. Слов’янськ, запис зроблено 10 квітня 2015 р., тривалість бесіди 1,5 години

4.                Бабаєв Анатолій Олександрович 1940 р. народження м. Слов’янськ, запис зроблено 8 квітня 2015 р., тривалість бесіди 2 години

Тимошенко Я. ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11 Слов'янської міської ради

                                                                               Тимошенко Ярослав,

учень 8-Б класу

Слов'янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11

Діти війни згадують...

У зв’язку з 70-річчям закінчення Другої світової війни особливої актуальності набувають дослідження сутності нацистського «нового порядку» та в перші роки після війни, що дозволяють встановити значення розгрому військ нацистської Німеччиени та її союзників.

У сучасній українській історіографії досить повно розкриті питання структури органів управління на окупованій території України (П. Рєкотов) [1], регіональна специфіка окупаційного режиму в зоні військового управління, до складу якої входила Донеччина (І. Тарнавський, В.Нестеренко та ін.) [2].

Реалізуючи мету дослідження, у січні - квітні 2015 року було проведене опитування мешканців м. Словянська, дитинство яких  припало на роки Другої світової війни та після неї.

Так, Коршенко Лідія Григорівна, 193 р. народження,  розповіла про деякі аспекти життя в окупації, взаємовідносини з німцями; про повернення батька з війни, його поранення [ 5].

  Харитонова Ольга Михайлівна, 1939 р. народження, розповіла про голодне дитинство, підготовку до школи та враження про навчання, взаємини між дітьми [ 6].

Абраменко Вікторія Тихонівна, 1938 р. народження, поділилася спогадами про перший день після війни – День Перемоги. [ 3].

Бабаєва Ада Трофимівна, 1941 р. народження, згадує, як родичі спасали корову, як жінки с. Райгородка боролися із злиднями, відновлювали роботу школи, які були іграшки. [ 4].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України (1941 – 1944 рр.) // Український історичний журнал. – 1997. – № 3. – С. 90 – 91.

2. Тарнавський І.С. Німецько-фашистський окупаційний режим в Донбасі (1941 – 1944 рр.): Автореферат дис. канд. іст. наук: 07.00.01/ Донецький державний ун-т – Донецьк, 1999. – 20 с.

3 Абраменко Вікторія Тихонівна, 1938 р. народження. м. Слов'янськ, бесіда тривала 1 годину, запис зроблено  16 квітня 2015 р.

4 Бабаєва Ада Трофимівна, 1941 р. народження м. Слов'янськ, бесіда тривала 1,5 години, запис зроблено  17 квітня 2015 р.

5 Так, Коршенко Лідія Григорівна, 193 р. народження м. Слов'янськ, бесіда тривала 2 години, запис зроблено  18 квітня 2015 р.

6 Харитонова Ольга Михайлівна, 1939 р. народження м. Слов'янськ, бесіда тривала 2 години, запис зроблено  15 квітня 2015 р.

ДОДАТКИ

АНКЕТА  ІНФОРМАТОРА № 1

1.Прізвище, ім’я, по батькові   Коршенко Лідія Григорівна

2.Рік народження   1940                         

3. Місце народження  С. Рай-Олександрівка Словянського р-ну      

4. Освіта, фах    технічна, гідротехнік

5. З якого року проживає в даній місцевості   -  через декілька років після війни

Згадується великий підвал, а в ньому не тільки мама, бабуся, сестра, а й сусіди – чоловік 9-10. Наш батько був хорошим будівельником , наш будинок був великим. І, коли після чергового обстрілу, частина села ( і будинок, де був розташований німецький штаб,) згоріла, німці нас вигнали з нашого житла. Старші діти ходили в ліс, у поле, на луки. Менші завжди їх нетерпляче чекали, бо знали, що вони принесуть щось пожувати. З лободи дорослі пекли оладки. Якось восени німець заставив маму прати його рушники і дав трішки муки за роботу. Мама з тіткою Настею пішли вбрід через річку, а було вже холодно. Принесли терну, наварили вареників з ним. Як це було смачно – адже дійсно то була мука! На запах (а, може ми голосно раділи вареникам) заглянув у погріб німець і   попросив вареника. Боячись його гніву, мама дала йому вареників. Через деякий час він знову прийшов. Промовляючи: „Гуд, гуд”, протягнув 5 кусочків цукру. Як ми раділи. Коли прийшли радянські війська, всіх запрошували до  польової кухні. Усіх завжди годували, дітей в першу чергу.

 Коли в 1945 році повернувся додому батько, я його  боялася і називала деякий час дядею. Мені було так приємно, радісно, коли він брав мене на руки, садовив на коліна.  А я пишалася ним, бо він був такий красивий, сильний. Я тихенько його щипала, щоб упевнитися, що він насправді живий. Тільки значно пізніше я побачила багато слідів на його тілі від поранень  і дізналася, що він носить клятий „гостинець” війни – залишки контузії від поранення в шийний відділ хребта. Він намагався це приховувати.

Упорядник: Тимошенко Ярослав,

учень 8-Б класу Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11,

запис зроблено 18 квітня 2015 року,

тривалість бесіди: 2 години.

АНКЕТА  ІНФОРМАТОРА № 2

1.Прізвище, ім’я, по батькові     Бабаєва Ада Трофимівна

2.Рік народження   1941                         

3. Місце народження  Селище Райгородок Донецької області 

4. Освіта, фах     вища, вчитель історії

5. З якого року проживає в даній місцевості   з 1962 р. мешкає у м.    Слов’янську

Так як у роки війни я була зовсім мала, то пам’ятаю тільки те, що частенько мене швидко несли іспускали кудись вниз, де темно. Потім мені пояснили, що то були бойові дії, і всі спасались у погребі.

    Добре памятаю післявоєнні роки, як було і голодно, і холодно. Спочатку ми жили в якомусь курені, бо наш дім згорів; тирчали залишки печі та купка затведілого цементу. Потім жінки змайстрували якусь маленьку хатинку

з низенькими вікнами – в кімнаті завжди було сіро. Мама прцювала (мені здавалось, що день і ніч!) у школі, виконуючи обов’язки і вчителя, і директора,  і завгоспа –відновлювали школу. Бабуся завжди була заклопотана, чим нас нагодувати, як вижити. Ходила то в ліс, до річки, на луки, працювала в городі. Пам’ятаю, що у нас була корова.  Коли у Райгородку були німці, мій дядько ( йому було років 13-15 у той час) ховався разом з коровою то в лісі, то зарослях річки, а іноді заганяв корову у воду, і перечикував, поки пройдуть німці берегом. Я чула , як постійно йшли згадки, як там у схованці: надійно, чи ні. А бабуся потайки носила молоко, роздаючи родичам і сусідам. Найчастіше мене залишали саму вдома, і я спостерігала у віконце, хто пройшов (було видно одні ноги). Якось я побачила страшенну (а може мені здалось) морду собаки. Я дуже злякалась, плакала, «сховалась»- упала на долівку, руками накрила голову... і заснула - такою мене побачила бабуся, коли повернулася. Згадується подружка, з якою ми гралися у дворі. Ми з нею бродили по згарищу хати, копирсалися в межах садиби в городі і знаходили «цінні скарби»; шматоточки скла, посуду, якісь недопалки... з цього ми майстрували свої палаци, прикрашали клаптиками ганчір’я, травою. І милувалися, у кого краще, раділи за мирне життя.                                                                                                                            Упорядник:                                           Тимошенко Ярослав,

учень 8-Б класу Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11,

запис зроблено 19 квітня 2015 року,

тривалість бесіди: 1 години.

АНКЕТА  ІНФОРМАТОРА № 3

АНКЕТА ІНФОРМАТОРА

1.Прізвище, ім’я, по батькові: Харитонова Ольга Михайлівна

2.Рік народження 1939 р.

3. Місце народження м. Барвінкове Харківської області

4. Освіта, фах вища, учитель географії_

5. З якого року проживає в даній місцевості з 1948 р. мешкає у м. Слов’янську.

ВИПИСКА З БЕСІДИ

1.Мені було два роки, коли у 1941 р. нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. У 1943 р. радянські війська визволили від нацистських окупантів землі Харківщини, мені виповнилося чотири з половиною років.

2.Упродовж 1941-1943 рр. я разом з родиною перебувала у м. Барвінкове Харківської області. Воно було окуповано військами нацистської Німеччини в перший раз у 1941 р. З наукової літератури, розповідей дорослих я знаю, що взимку 1941 – навесні 1943 рр. лінія фронту тут переходила сім разів. Остаточно Барвінкове було окуповано німцями у травні 1942 р. Радянські війська ввійшли до мого рідного міста 3 вересня 1943 р.

3.1.Мій батько – Артеменко Михайло Порфирович, 1902 р. народження, у довоєнні роки закінчив Харківський педагогічний інститут, факультет української мови й літератури; захистив кандидатську дисертацію за темою „Язык К. Рылеева”. Потім працював журналістом у редакції районної газети, учителем української мови й літератури, музики (гарно грав на скріпці). Після захисту дисертації його направили на роботу до Слов’янського учительського інституту. Але влітку 1941 р. мого батька призвали до лав Червоної армії. Останні листи родина від нього отримала з полів Сталінградської битви. Далі його участь залишилася невідомою (пропав без вістки). У 1946 р. матір отримала пенсію й сказала: „Ось все, що залишилося від нашого батька”. На ці гроші під час голоду, що насувався, ми купили корову. Але дарма раділи за нас наші сусіди. Ми були такі „гарні” покупці, що наша корова давала в день тільки кружку молока. Молоко діставалося дітям сусідів. Всі стояли з кружками. А мама не могла відмовити й розливала потрошку. Бабця варила на „змивочках” з відерця кашу („хоч не на воді”).

3.2.Моя матір – Артеменко Ніна Іванівна, 1912 р. народження, у довоєнні роки закінчила Харківський педагогічний інститут, де познайомилася з батьком. За фахом – учитель географії. Напередодні війни працювала у школі м. Барвінкове спочатку учителем, потім завучем. Вона знаходилася в Барвінкове протягом окупації. Школа тоді не працювала. 4.Я пам’ятаю, як матуся пішки поверталася з дальніх мандрівок до сіл і тягла за собою в’язанки хмизу, мішки з корінцями соняшника, кукурудзи. Цим у родині топили пічку. Про страви, які готувались під час війни, я не пам’ятаю. А ось після війни, коли матір вже ходила на роботу, дуже добре пам’ятаю, як старший брат постійно запитував у бабусі: „Коли ми будемо їсти?” Згадується один наш обід. Бабуся кожному з нас: мені й брату, - дала по шматочку хліба розміром з сірникову коробочку. Ми з братом обережно цей шматочок розрізали на маленькі кубики, поглядаючи: в кого кубиків більше? Бабуся поставила нам тарілки, кожному окремо, з гарячим „супом” – прозора водичка, в якій плавало декілька манних крупинок. Але ми бачили, що перед цим бабуся заправила суп. На пічці в куточку стояла півлітрова пляшка з великим пір’ям. І вона опустила це пір’я, ледь доторкнувшись до олії, яка була в пляшці. Потім провела цим пір’ям по поверхні супу. Після цього кожного разу брала пляшку й дивилась, скільки там залишилось. Ми з братом почали їсти суп: ложка супу й кубик, ложка супу й кубик... Він завжди мене випереджав. І як завжди запитував: „А можна ще?” Бабця витирала очі фартухом і казала: „Та це ж мамі залишилося”.

Добре пам’ятаю два епізоди. Один випадок – влітку 1946 р. Прийшла матуся з роботи й сказала, що завтра мене відправляють у табір на „підкормку” – підготовку до школи. Ми їхали у телячих вагонах з настилом із соломи. Сам табір я не пам’ятаю. Але, коли я повернулася до дому через місяць, мамо й бабуся мене щупали; говорили, що в мене „наросло на кістках”; запитували, чим нас годували. І, коли я сказала, що кожного дня нам давали шматочок вершкового масла на шматочку хліба, гречку, бабуся плакала навзрид. Повернулася додому – знову голод. Знову пустий суп.

5. На одяг діти військового покоління майже не звертали увагу. Я згадую якісь панчохи на резинках; якусь в’язану осінню шапку, взимку – капор, який зав’язувався підборіддям. Його зшила своїми руками бабуся. Взуття завжди якесь велике, чужі недоноски. Взимку ми носили „чуні” (валянки), які також шили самі. Розстилали матеріал, поверху клали вату, знову накривали, прострочували, а потім зшивали половинки.

6. Наш будинок у м. Барвінкове був на чотири квартири й стояв перпендикулярно вулиці. Під час війни було зруйновано майже 60 % будівлі. Було багато бомбувань з повітря, артилерійських обстрілів. Вцілила та частина будинку, яка була ближче до вулиці. Там ми жили. Повезло. Мамо й бабусі говорили мені: „Гуляти тільки у дворі! Як тільки почуєш літак, негайно йди до хати!” Одного разу я почула й побачила: летить літак. Я зайшла до кімнати й сказала про це бабусі: „Треба тікати”. Адже є час, поки літак знизиться, зробить коло й зайде на ціль вкинути бомби. Бабуся з несподіванки закрила двері на гачок, ухватила мене й кинула на підлогу, прикривши собою. І в цей час у дворі різко засвистіло, а потім бабахнуло. Весь будинок здригнувся. Ми підскочили на підлозі. Потім різко відкинувся гачок, двері стали настіж, посипалося скло з вікна. І щось засвистіло в хаті, потім щось зойкнуло, зашурудило... І наступила повна тиша. Коли ми почали підійматися, з нас сипалися штукатурка, щіпки. Спочатку ми погано чули один одного. Бабуся общупала мене. А потім відкрила двері шафи, де з’явилася дірка. Вона завмерла й заплакала: осколками в шафі було посічено весь одяг.

7.Офіцерів і солдат військ нацистської Німеччини я особисто не пам’ятаю, з ними не спілкувалася. Але від дорослих чула дуже часто: „Туди не ходіть! Там розстріляли!” А двоюрідний брат загинув - підірвався на міні, коли йому було років п’ятнадцять.

8. Одного разу мамо швидко зібрала нас с маленьким братом, взяла якийсь вузлик. Ми дуже швидко під обстрілом, вибухами тікали з міста; сховалися в посадці. Мамо с братом зробили якийсь курінь з кукурудзиння та стовбурів соняшника; напхали сухої трави. Там ми залишилися на ніч. Мені здається, що це було в 1943 році, під час наступу радянських військ. Я добре пам’ятаю червоні заграви та дуже великі вибухи. Вранці мені дуже захотілося пити. Я скиглила, і брат сказав: „Ходимо, поп’ємо”. В ямках, які залишилися після того, як пройшло стадо корів, була вода. Мамо встала навколішки, роздмухала пиляку й пригоршнями набирала воду. Я пила з її рук.

Радянських солдат я пам’ятаю втомленими, поспішаючими на захід. Я була здивована, що деякі йшли перев’язані, поранені. І коли місцеві жителі гукали їх зупинитися, зайти в двір, до колодязя, вони нашвидку пили воду. Деякі заливали в фляги і поспішали, доганяючи своїх. Наш будинок стояв на Ізюмському шосе. Радянські війська йшли по ньому на захід.

9. Під час війни я була занадто мала, щоб навчатися в школі. Я пішла до Барвінківської середньої школи № 1 у 1946 році. Пам’ятаю повний двір дітей, батьків. Мені чи зшили, чи знайшли торбу. Зошитів не було. Старі газети порізали й склали по формі зошиту. Писали олівцем у міжряддях. Взимку я вже використовувала чорнильницю. У класах було дуже холодно. Щоб чорнила не замерзли, до школи їх носили за пазухою. І на перервах теж ховали за пазухою. В класі стояли два великих довгих столи. Діти сиділи на лавках по обидві сторони. Мені згадується, як на уроці до нас зійшла директор школи Юлія Григорівна й попередила про медичний огляд. Хтось з дітей сказав: „А мамо сказала, що в цьому лахмітті соромно показуватися лікарям”. Юлія Григорівна відповіла: „Головне, щоб ваш одяг був чистим. Хай буде зашитий, хай буде перешитий, але обов’язково треба прасувати” (боялися епідемії через вошей). Пам’ятаю, як кожного дня безкоштовно давали булочку. Цікаво, що я любила її не просто кусати, а маленькими шматочками відломлювала, щоб довше насолоджуватися. Яскраво пам’ятається новорічне свято. Невелике кімната в приміщенні, прибудованому до школі. По-перше, там було тепле. По-друге, там була прикрашена ялинка. Не знаю, які були іграшки. Але було яскраве. Втретє, я виконувала роль маленького медвежа. Старший учень у костюмі медвежа брав мене на руки. Мені ще видніше було новорічну ялинку. Мирне життя продовжувалося.

Упорядник: Тимошенко Ярослав,

учень 8-Б класу Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11,

запис зроблено 13 квітня 2015 року,

тривалість бесіди: 2 години.