Задерій Софія Сергіївна
учениця 9 класу
Слов’янської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів № 6
Війна у
долях випускників та вчителів школи № 6
м.
Слов’янська Донецької області
Усе далі й далі відходять грізні
роки Другої світової війни. Але кожного року 9 травня ми відзначаємо День
Перемоги, і ніколи не згасне пам'ять про всіх тих, хто поліг у боях, хто віддав
своє життя для нашого щастя. Війна живе в душах людей, що її пережили такими
спогадами, які вони ніколи не зможуть забути.
Історичний гурток нашої школи, що
діє при шкільному історико-етнографічному музеї, вже декілька років збирає
інформацію про вчителів та випускників школи, про членів родин учнів та
вчителів – учасників Другої світової війни та пережив ті страшні часи в
окупації. Особливо актуальна ця роботи в рік 70-річчя Перемоги.
У результаті дослідження,
виконаного на основі спогадів учасників бойових дій, членів їх родин зібрано
цікавий матеріал, частка якого представлена у даній роботі.
В ЗОШ № 6 працює вчителем історії
та правознавства Костюченко Олена Іванівна, донька якої зібрала багатий
матеріал з історії своєї родини. Особливо цікавими є спогади її бабусі та
прабабусі про роки війни.
Зі спогадів, які зберігаються у сімейному
архіві та надруковані у періодичній пресі встановлено:
1. Бабуся Костюченко Олени Іванівни
Бондаренко Ганна Іванівна та мама Бондаренко Марія Трохимівна проживали в селі
Старий Караван Краснолиманського району Донецької області. «…Сначала забрали на фронт пятерых братьев Анны.
Забрали бы и мужа, если бы он дожил до войны. Трофим погиб раньше – не вернулся
из шахты. Было трудно, невыносимо трудно растить четверых детей одной, но пришла война. Тяжело стало всем. Старшие сыновья
пошли работать на завод. Пятнадцатилетний Вася и Алеша, младше брата на один
год, «приписали» себе по нескольку лет, чтобы их зачислили на работу в литейный
цех. А уже через год Васи не стало. Не из-за осколка или пули: за два дня сын
«сгорел» от менингита… А они продолжали жить: прятаться от бомб, каждый день
гадать, кто же на этот раз заставит рыть окопы? Ведь село – на линии фронта, на
берегу Северского Донца» [1].
2. Коли фашисти захопили
Донеччину, мамі Костюченко О.І., Бондаренко Марії, було вісім років, але вона
дуже добре пам’ятає той день коли вперше загарбники бомбардували рідне село. «1942
рік. Наприкінці осені несподівано випав сніг. Він вкрив землю м’яким килимом, і
здавалося, що це якийсь казковий день. Але незабаром спокій порушив гул
літаків. Разом зі снігом посипалися бомби. Земля знову стала чорною, було
зруйновано чимало хат, з вікон сипалося скло. Моя прабабуся Ганна заметушилася
по хаті. Намагалася врятувати сімейні фотографії, що були розвішані по стінах.
А потім завмерла і з жахом подивилася у вікно. На вулиці бігали четверо її
дітей, молодшій донечці було всього 4 роки. Жінка закричала не своїм голосом:
«Діточки мої!»- і вибігла до них. На щастя всі залишилися живими. Але багатьом
односельцям не вдалося тоді врятувати своїх рідних» [2].
2. Коли до села наблизилася лінія
фронту, червоноармійці вивезли жінок та дітей за Донець, у степ. Довелося жити
у сараях для тварин. «Назад до села поверталися пішки, - згадує Марія
Трохимівна. Йшли довго, здавалось, кінця не буде цьому страшному шляху. Люди
дуже схудли, на очах сліди сліз. Майже кожен оплакував когось з загиблих…Коли
нарешті добралися до села, не повірили очам: замість хат – згарище. Жах від
побаченого поступово проходив і на зміну йому з’явилося розуміння, що тільки
невтомна праця зможе їх врятувати» [3].
3. Так починалася війна для десятків
тисяч українців. Фашисти несли смерть, страждання, горе. «Никто тогда еще не знал, что впереди – голод. Что
впереди – восемь мешков желудей, которые семья съела лишь за одну зиму. Они тогда еще не испытали, как это – «пухнуть»
от голода. Не встречали почтальона с «похоронками» всех Анниных братьев.
Впереди оставались собранные колоски и долгожданное молоко…»[4]. Мария Трофимовна
вспоминает: «Нет, пить его мы не будем. Я буду возить его на рынок в Красный
Лиман, чтобы поменять на кукурузу. Часто не довозила – теряла сознание от
голода. Но помню, как брат Алеша держа в руках первую кукурузную лепешку
скажет: «Да я бы за такой десять километров по снегу босиком бежал» [5].
«Коли я чую спогади моєї
бабусі про її дитинство, яке припало на війну, то знову й знову дивуюся силі
духу своїх предків, та вклоняюся перед оптимізмом та життєрадісністю моєї
бабусі, яку не зломили тяжкі випробування. Яка все життя надихала нас своєю
душевною щедрістю і дуже часто казала, що які б не були тяжкі випробування під
час війни, жодний її односелець не втрачав віри у перемогу і вижив тільки
завдяки цій вірі» [6].
Аналізуючи спогади лише
однієї родини ми дійшли висновку, що:
- український народ дорогою ціною заплатив за
участь у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941-1945 рр.;
- перемогу здобули не тільки ті, хто героїчно
визволяв свою землю на фронті, а й ті, хто не зламався під час окупації і свято
вірив в перемогу.
І ми впевнені, що не щезне в
пам'яті людській, не піде в забуття великий подвиг і велика трагедія нашого
народу - його битва, його перемога над фашистами. Можна по-різному ставитися до
цієї війни, по-різному її називати, але хіба можна забути тих, хто віддав своє
життя для щастя інших, хто переніс такі страждання, про які навіть важко
розповідати.
Наше дослідження - це лише
маленька часточка великої данини пошани полеглим та тим хто не зламався в
горнилі страшної війни..
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ
1. Костюченко Мария. И будет
жизнь! (Из воспоминаний моей бабушки).// Суббота Акцент. – 2006. - №100. – С.
40-41.
2.
Костюченко Марія. З
історії моєї родини. // Газета Вісті. - 2004. - №16.
3.
Бондаренко Марія Трохимівна,
1934 р. народження, м. Слов’янськ, запис зроблено 18 жовтня 2013 р., тривалість
бесіди – 2 години.
4. Костюченко Мария. И будет
жизнь! (Из воспоминаний моей бабушки).//Суббота Акцент. – 2006. - №100. – С.
41.
5. Бондаренко Марія Трохимівна, 1934 р.
народження, м. Слов’янськ, запис зроблено 18 жовтня 2013 р., тривалість бесіди
– 2 години.
6. Костюченко Мария, 1989 р.
народження, м. Слов’янськ, запис
зроблено 25 грудня 2014 р., тривалість бесіди – 1 година.
Немає коментарів:
Дописати коментар