Перкін А. Артемівська ЗОШ І-ІІІ ступенів № 4

Перкін Максим

Артемівська ЗОШ І-ІІ ступенів № 4

ВІДЛУННЯ МИНУЛОГО В НАШІЙ ПАМ'ЯТІ

Війна… Усе далі відходить від нас вона. Зарубцювалися рани на «тілі» землі, та ніколи не заживуть рани на серці учасників жорстокої битви за право жити, любити, надіятися й вірити. Війна – це горе, сльози. Вона постукала в кожний будинок, принесла лихо: матері втратили своїх синів, дружини - чоловіків, діти залишилися без батьків. Війна... Вимовляючи це слово, спостерігаю за  сивочолими бабусями і дідусями, у яких відразу зникає усмішка з обличчя, на чоло лягають глибокі зморшки, а в очах з’являється такий несамовитий сум. Тисячі людей пройшли крізь горно Другої світової війни, випробували жахливі мучення, але вони вистояли й перемогли. І добре, що живі ще ті люди, які в найтяжких боях захищали Батьківщину. Війна в їхній пам'яті спливає найстрашнішим сумним спогадом. Але вона ж нагадує їм про стійкість, мужність, незломленість духу, дружбі й вірності.

Друга світова війна, яка тривала з 1 вересня 1939 р. до 2 вересня 1945 р., стала найжорстокішим і найкривавішим воєнним конфліктом в історії людства. У неї була втягнута 61 держава, на території яких проживало 80% населення Землі. Воєнні дії велися на території 40 країн. Війна коштувала людству 65-67 млн. життів. Україна опинилася в епіцентрі Другої світової війни вже у вересні 1939 р. Щонайменше 5,3 млн. чоловік, або один із шести мешканців України загинув у цій війні. 2,4 млн. українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Ущент чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними залишилося близько 10 млн. чоловік. Напад нацистських окупантів не обійшов стороною й наше славне місто Артемівськ. Воно перебувало під окупантами майже 2 роки.  Та жителі Бахмута не підкорилися ворогові, відважно й мужньо боролися, і 5 вересня 1943 року вигнали окупантів із нашого міста. Але бувало по-різному: під час окупації нацисти досить часто лютували, знущалися над людьми, морили їх голодом, забирали в полон та вбивали. Дякуючи нашим найріднішим, ми можемо дізнатися про ті найстрашніші часи, і те як вони їх пережили. [1].

         Але, найвражаючими фактами Другої світової війни, для мене стала розповідь моєї бабусі Бондаренко (Шаповалова) Ганни Миколаївни. «Коли почалась війна мені виповнилось 8 років. У сім’ї було 5 дітей. Мама була інвалідом, вона не бачила на одне око. Батько працював на шахті у місті Краснодоні. У 1942 році його забрали на фронт, більше він не повернувся, вважається безвісти пропавшим. Дуже було важко жити. Нам, дітям, замість того, щоб навчатися у школі довелося виконувати різну роботу. Через те, що йшла війна, закінчила 4 класи. Мама забрала мене зі школи,  щоб працювати. У нас була корівка і німці її не забрали, а сказали продавати молоко і гроші віддавати їм. Мені доводилось ходити на базар, продавати молоко, а на ці гроші купувати, здебільшого кукурудзяну крупу. Враннішнє та вечірнє молоко продавали, а на обідішньому заварювали мамалигу. Ми, діти, харчувались лише 1 раз на добу через те, що не було чого їсти. Старша сестра працювала на конях у колгоспі, хоч було їй тоді 12 років.  Добре пам’ятаю, як у селі стояли німці. Вони насміхались, глумилися над дітьми. Одного разу німець, який жив у нашій хаті, взяв молодшого брата та й посадив його у шафу, почепивши на нього автомат. Німці реготали, а я дуже переживала за брата, плакала, просилася за нього, щоб він відпустив його. Пам’ятаю із розповіді бабусі, як один із німців, який мешкав у неї,  схопив кішку, обдер з неї шкуру та, узявши сковорідку, хотів її зажарити. Але бабуся пішла до коменданта, все розповіла та після цього, німця забрали  з її хати. Був ще випадок: у нашій хаті на чердаку переховувався руський солдат. Хліба не було, мама пекла коржики з лободи та й з водичкою давали раненому солдатові. Так він і вижив, а коли прийшли наші він пішов на фронт. У 1943 році наші солдати прогнали німців. Селяни орали, сіяли поля, а я пасла кіз у колгоспі. Скільки радості було, коли скінчилась війна. Радощів у селі не було меж! [2]

Зі спогадів Липовенко Лідії Павлівни «Коли началася війна, ми діти гралися у дворі, а тут раптом самальоти і бомблять. Нас мамка похватала і в у погріб скинула. Сидимо чекаємо, а ж раптом мати як закричить «Василя забули!», а йому на той час було 8 місяців було, без штанів сидів посеред хати і не розумів, де всі подівалися. Вискочила мамка, забрала брата, а тітка нам каже:

-         «Моліться, діточки.

 А ми ж не знаємо як, та й питаємо:

-         «А як?».

-         А от так: «Господі, Ісусє! Господі, Ісусє»  (Хреститься).

Після того, зібрала мати возик, покидала туди одіяла, та й пішли ми до Холодного яру. 3 дні там ночували.

Пам’ятаю, як до тітки на Зарічній вулиці, приїхали німці з кухнею. Ми всі бігали туди, з черепками, щоб нас погодували. Одного разу був горохвяний суп із німецькою тушонкою. До цих пір згадую, яка була вкуснотіща [3].

Велич історичної перемоги нашої країни над нацистськими окупантами полягає в тому, що український народ відстояв не тільки свою державу, він

самовіддано боровся за рятування  народів Європи.

Минають роки і все менше залишається ветеранів, які зробили свій вклад у перемогу, все менше залишається людей, які не з книжок та телеекранів знають, що таке Друга світова війна. Але навіть тоді, коли не залишиться цих людей, їхні нащадки, тобто ми – юнь України, повинні не тільки не забути про цю страшну чорну подію в історії людства, а й зберегти пам’ять людства. І як сказав Д. С. Лихачов «Пам'ять протистоїть нищівній силі часу». Нехай же ця пам'ять і досвід учать нас добру, миролюбству, людяності. І нехай ніхто з нас не забуде, хто і як боровся за нашу волю й щастя. Ми в боргу перед тобою, солдат! І поки є ще тисячі не похованих на Дніпровських кручах під Києвом, і на Ладозі, і в болотах Білорусії, ми пам'ятаємо про кожного солдата, що не повернувся з війни, пам'ятаємо, якою ціною він добув перемогу. Зберіг для мене й мільйонів моїх співвітчизників мову, культуру, звичаї, традиції й віру моїх предків.