Тимошенко Я. ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11 Слов'янської міської ради

                                                                               Тимошенко Ярослав,

учень 8-Б класу

Слов'янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11

Діти війни згадують...

У зв’язку з 70-річчям закінчення Другої світової війни особливої актуальності набувають дослідження сутності нацистського «нового порядку» та в перші роки після війни, що дозволяють встановити значення розгрому військ нацистської Німеччиени та її союзників.

У сучасній українській історіографії досить повно розкриті питання структури органів управління на окупованій території України (П. Рєкотов) [1], регіональна специфіка окупаційного режиму в зоні військового управління, до складу якої входила Донеччина (І. Тарнавський, В.Нестеренко та ін.) [2].

Реалізуючи мету дослідження, у січні - квітні 2015 року було проведене опитування мешканців м. Словянська, дитинство яких  припало на роки Другої світової війни та після неї.

Так, Коршенко Лідія Григорівна, 193 р. народження,  розповіла про деякі аспекти життя в окупації, взаємовідносини з німцями; про повернення батька з війни, його поранення [ 5].

  Харитонова Ольга Михайлівна, 1939 р. народження, розповіла про голодне дитинство, підготовку до школи та враження про навчання, взаємини між дітьми [ 6].

Абраменко Вікторія Тихонівна, 1938 р. народження, поділилася спогадами про перший день після війни – День Перемоги. [ 3].

Бабаєва Ада Трофимівна, 1941 р. народження, згадує, як родичі спасали корову, як жінки с. Райгородка боролися із злиднями, відновлювали роботу школи, які були іграшки. [ 4].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України (1941 – 1944 рр.) // Український історичний журнал. – 1997. – № 3. – С. 90 – 91.

2. Тарнавський І.С. Німецько-фашистський окупаційний режим в Донбасі (1941 – 1944 рр.): Автореферат дис. канд. іст. наук: 07.00.01/ Донецький державний ун-т – Донецьк, 1999. – 20 с.

3 Абраменко Вікторія Тихонівна, 1938 р. народження. м. Слов'янськ, бесіда тривала 1 годину, запис зроблено  16 квітня 2015 р.

4 Бабаєва Ада Трофимівна, 1941 р. народження м. Слов'янськ, бесіда тривала 1,5 години, запис зроблено  17 квітня 2015 р.

5 Так, Коршенко Лідія Григорівна, 193 р. народження м. Слов'янськ, бесіда тривала 2 години, запис зроблено  18 квітня 2015 р.

6 Харитонова Ольга Михайлівна, 1939 р. народження м. Слов'янськ, бесіда тривала 2 години, запис зроблено  15 квітня 2015 р.

ДОДАТКИ

АНКЕТА  ІНФОРМАТОРА № 1

1.Прізвище, ім’я, по батькові   Коршенко Лідія Григорівна

2.Рік народження   1940                         

3. Місце народження  С. Рай-Олександрівка Словянського р-ну      

4. Освіта, фах    технічна, гідротехнік

5. З якого року проживає в даній місцевості   -  через декілька років після війни

Згадується великий підвал, а в ньому не тільки мама, бабуся, сестра, а й сусіди – чоловік 9-10. Наш батько був хорошим будівельником , наш будинок був великим. І, коли після чергового обстрілу, частина села ( і будинок, де був розташований німецький штаб,) згоріла, німці нас вигнали з нашого житла. Старші діти ходили в ліс, у поле, на луки. Менші завжди їх нетерпляче чекали, бо знали, що вони принесуть щось пожувати. З лободи дорослі пекли оладки. Якось восени німець заставив маму прати його рушники і дав трішки муки за роботу. Мама з тіткою Настею пішли вбрід через річку, а було вже холодно. Принесли терну, наварили вареників з ним. Як це було смачно – адже дійсно то була мука! На запах (а, може ми голосно раділи вареникам) заглянув у погріб німець і   попросив вареника. Боячись його гніву, мама дала йому вареників. Через деякий час він знову прийшов. Промовляючи: „Гуд, гуд”, протягнув 5 кусочків цукру. Як ми раділи. Коли прийшли радянські війська, всіх запрошували до  польової кухні. Усіх завжди годували, дітей в першу чергу.

 Коли в 1945 році повернувся додому батько, я його  боялася і називала деякий час дядею. Мені було так приємно, радісно, коли він брав мене на руки, садовив на коліна.  А я пишалася ним, бо він був такий красивий, сильний. Я тихенько його щипала, щоб упевнитися, що він насправді живий. Тільки значно пізніше я побачила багато слідів на його тілі від поранень  і дізналася, що він носить клятий „гостинець” війни – залишки контузії від поранення в шийний відділ хребта. Він намагався це приховувати.

Упорядник: Тимошенко Ярослав,

учень 8-Б класу Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11,

запис зроблено 18 квітня 2015 року,

тривалість бесіди: 2 години.

АНКЕТА  ІНФОРМАТОРА № 2

1.Прізвище, ім’я, по батькові     Бабаєва Ада Трофимівна

2.Рік народження   1941                         

3. Місце народження  Селище Райгородок Донецької області 

4. Освіта, фах     вища, вчитель історії

5. З якого року проживає в даній місцевості   з 1962 р. мешкає у м.    Слов’янську

Так як у роки війни я була зовсім мала, то пам’ятаю тільки те, що частенько мене швидко несли іспускали кудись вниз, де темно. Потім мені пояснили, що то були бойові дії, і всі спасались у погребі.

    Добре памятаю післявоєнні роки, як було і голодно, і холодно. Спочатку ми жили в якомусь курені, бо наш дім згорів; тирчали залишки печі та купка затведілого цементу. Потім жінки змайстрували якусь маленьку хатинку

з низенькими вікнами – в кімнаті завжди було сіро. Мама прцювала (мені здавалось, що день і ніч!) у школі, виконуючи обов’язки і вчителя, і директора,  і завгоспа –відновлювали школу. Бабуся завжди була заклопотана, чим нас нагодувати, як вижити. Ходила то в ліс, до річки, на луки, працювала в городі. Пам’ятаю, що у нас була корова.  Коли у Райгородку були німці, мій дядько ( йому було років 13-15 у той час) ховався разом з коровою то в лісі, то зарослях річки, а іноді заганяв корову у воду, і перечикував, поки пройдуть німці берегом. Я чула , як постійно йшли згадки, як там у схованці: надійно, чи ні. А бабуся потайки носила молоко, роздаючи родичам і сусідам. Найчастіше мене залишали саму вдома, і я спостерігала у віконце, хто пройшов (було видно одні ноги). Якось я побачила страшенну (а може мені здалось) морду собаки. Я дуже злякалась, плакала, «сховалась»- упала на долівку, руками накрила голову... і заснула - такою мене побачила бабуся, коли повернулася. Згадується подружка, з якою ми гралися у дворі. Ми з нею бродили по згарищу хати, копирсалися в межах садиби в городі і знаходили «цінні скарби»; шматоточки скла, посуду, якісь недопалки... з цього ми майстрували свої палаци, прикрашали клаптиками ганчір’я, травою. І милувалися, у кого краще, раділи за мирне життя.                                                                                                                            Упорядник:                                           Тимошенко Ярослав,

учень 8-Б класу Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11,

запис зроблено 19 квітня 2015 року,

тривалість бесіди: 1 години.

АНКЕТА  ІНФОРМАТОРА № 3

АНКЕТА ІНФОРМАТОРА

1.Прізвище, ім’я, по батькові: Харитонова Ольга Михайлівна

2.Рік народження 1939 р.

3. Місце народження м. Барвінкове Харківської області

4. Освіта, фах вища, учитель географії_

5. З якого року проживає в даній місцевості з 1948 р. мешкає у м. Слов’янську.

ВИПИСКА З БЕСІДИ

1.Мені було два роки, коли у 1941 р. нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. У 1943 р. радянські війська визволили від нацистських окупантів землі Харківщини, мені виповнилося чотири з половиною років.

2.Упродовж 1941-1943 рр. я разом з родиною перебувала у м. Барвінкове Харківської області. Воно було окуповано військами нацистської Німеччини в перший раз у 1941 р. З наукової літератури, розповідей дорослих я знаю, що взимку 1941 – навесні 1943 рр. лінія фронту тут переходила сім разів. Остаточно Барвінкове було окуповано німцями у травні 1942 р. Радянські війська ввійшли до мого рідного міста 3 вересня 1943 р.

3.1.Мій батько – Артеменко Михайло Порфирович, 1902 р. народження, у довоєнні роки закінчив Харківський педагогічний інститут, факультет української мови й літератури; захистив кандидатську дисертацію за темою „Язык К. Рылеева”. Потім працював журналістом у редакції районної газети, учителем української мови й літератури, музики (гарно грав на скріпці). Після захисту дисертації його направили на роботу до Слов’янського учительського інституту. Але влітку 1941 р. мого батька призвали до лав Червоної армії. Останні листи родина від нього отримала з полів Сталінградської битви. Далі його участь залишилася невідомою (пропав без вістки). У 1946 р. матір отримала пенсію й сказала: „Ось все, що залишилося від нашого батька”. На ці гроші під час голоду, що насувався, ми купили корову. Але дарма раділи за нас наші сусіди. Ми були такі „гарні” покупці, що наша корова давала в день тільки кружку молока. Молоко діставалося дітям сусідів. Всі стояли з кружками. А мама не могла відмовити й розливала потрошку. Бабця варила на „змивочках” з відерця кашу („хоч не на воді”).

3.2.Моя матір – Артеменко Ніна Іванівна, 1912 р. народження, у довоєнні роки закінчила Харківський педагогічний інститут, де познайомилася з батьком. За фахом – учитель географії. Напередодні війни працювала у школі м. Барвінкове спочатку учителем, потім завучем. Вона знаходилася в Барвінкове протягом окупації. Школа тоді не працювала. 4.Я пам’ятаю, як матуся пішки поверталася з дальніх мандрівок до сіл і тягла за собою в’язанки хмизу, мішки з корінцями соняшника, кукурудзи. Цим у родині топили пічку. Про страви, які готувались під час війни, я не пам’ятаю. А ось після війни, коли матір вже ходила на роботу, дуже добре пам’ятаю, як старший брат постійно запитував у бабусі: „Коли ми будемо їсти?” Згадується один наш обід. Бабуся кожному з нас: мені й брату, - дала по шматочку хліба розміром з сірникову коробочку. Ми з братом обережно цей шматочок розрізали на маленькі кубики, поглядаючи: в кого кубиків більше? Бабуся поставила нам тарілки, кожному окремо, з гарячим „супом” – прозора водичка, в якій плавало декілька манних крупинок. Але ми бачили, що перед цим бабуся заправила суп. На пічці в куточку стояла півлітрова пляшка з великим пір’ям. І вона опустила це пір’я, ледь доторкнувшись до олії, яка була в пляшці. Потім провела цим пір’ям по поверхні супу. Після цього кожного разу брала пляшку й дивилась, скільки там залишилось. Ми з братом почали їсти суп: ложка супу й кубик, ложка супу й кубик... Він завжди мене випереджав. І як завжди запитував: „А можна ще?” Бабця витирала очі фартухом і казала: „Та це ж мамі залишилося”.

Добре пам’ятаю два епізоди. Один випадок – влітку 1946 р. Прийшла матуся з роботи й сказала, що завтра мене відправляють у табір на „підкормку” – підготовку до школи. Ми їхали у телячих вагонах з настилом із соломи. Сам табір я не пам’ятаю. Але, коли я повернулася до дому через місяць, мамо й бабуся мене щупали; говорили, що в мене „наросло на кістках”; запитували, чим нас годували. І, коли я сказала, що кожного дня нам давали шматочок вершкового масла на шматочку хліба, гречку, бабуся плакала навзрид. Повернулася додому – знову голод. Знову пустий суп.

5. На одяг діти військового покоління майже не звертали увагу. Я згадую якісь панчохи на резинках; якусь в’язану осінню шапку, взимку – капор, який зав’язувався підборіддям. Його зшила своїми руками бабуся. Взуття завжди якесь велике, чужі недоноски. Взимку ми носили „чуні” (валянки), які також шили самі. Розстилали матеріал, поверху клали вату, знову накривали, прострочували, а потім зшивали половинки.

6. Наш будинок у м. Барвінкове був на чотири квартири й стояв перпендикулярно вулиці. Під час війни було зруйновано майже 60 % будівлі. Було багато бомбувань з повітря, артилерійських обстрілів. Вцілила та частина будинку, яка була ближче до вулиці. Там ми жили. Повезло. Мамо й бабусі говорили мені: „Гуляти тільки у дворі! Як тільки почуєш літак, негайно йди до хати!” Одного разу я почула й побачила: летить літак. Я зайшла до кімнати й сказала про це бабусі: „Треба тікати”. Адже є час, поки літак знизиться, зробить коло й зайде на ціль вкинути бомби. Бабуся з несподіванки закрила двері на гачок, ухватила мене й кинула на підлогу, прикривши собою. І в цей час у дворі різко засвистіло, а потім бабахнуло. Весь будинок здригнувся. Ми підскочили на підлозі. Потім різко відкинувся гачок, двері стали настіж, посипалося скло з вікна. І щось засвистіло в хаті, потім щось зойкнуло, зашурудило... І наступила повна тиша. Коли ми почали підійматися, з нас сипалися штукатурка, щіпки. Спочатку ми погано чули один одного. Бабуся общупала мене. А потім відкрила двері шафи, де з’явилася дірка. Вона завмерла й заплакала: осколками в шафі було посічено весь одяг.

7.Офіцерів і солдат військ нацистської Німеччини я особисто не пам’ятаю, з ними не спілкувалася. Але від дорослих чула дуже часто: „Туди не ходіть! Там розстріляли!” А двоюрідний брат загинув - підірвався на міні, коли йому було років п’ятнадцять.

8. Одного разу мамо швидко зібрала нас с маленьким братом, взяла якийсь вузлик. Ми дуже швидко під обстрілом, вибухами тікали з міста; сховалися в посадці. Мамо с братом зробили якийсь курінь з кукурудзиння та стовбурів соняшника; напхали сухої трави. Там ми залишилися на ніч. Мені здається, що це було в 1943 році, під час наступу радянських військ. Я добре пам’ятаю червоні заграви та дуже великі вибухи. Вранці мені дуже захотілося пити. Я скиглила, і брат сказав: „Ходимо, поп’ємо”. В ямках, які залишилися після того, як пройшло стадо корів, була вода. Мамо встала навколішки, роздмухала пиляку й пригоршнями набирала воду. Я пила з її рук.

Радянських солдат я пам’ятаю втомленими, поспішаючими на захід. Я була здивована, що деякі йшли перев’язані, поранені. І коли місцеві жителі гукали їх зупинитися, зайти в двір, до колодязя, вони нашвидку пили воду. Деякі заливали в фляги і поспішали, доганяючи своїх. Наш будинок стояв на Ізюмському шосе. Радянські війська йшли по ньому на захід.

9. Під час війни я була занадто мала, щоб навчатися в школі. Я пішла до Барвінківської середньої школи № 1 у 1946 році. Пам’ятаю повний двір дітей, батьків. Мені чи зшили, чи знайшли торбу. Зошитів не було. Старі газети порізали й склали по формі зошиту. Писали олівцем у міжряддях. Взимку я вже використовувала чорнильницю. У класах було дуже холодно. Щоб чорнила не замерзли, до школи їх носили за пазухою. І на перервах теж ховали за пазухою. В класі стояли два великих довгих столи. Діти сиділи на лавках по обидві сторони. Мені згадується, як на уроці до нас зійшла директор школи Юлія Григорівна й попередила про медичний огляд. Хтось з дітей сказав: „А мамо сказала, що в цьому лахмітті соромно показуватися лікарям”. Юлія Григорівна відповіла: „Головне, щоб ваш одяг був чистим. Хай буде зашитий, хай буде перешитий, але обов’язково треба прасувати” (боялися епідемії через вошей). Пам’ятаю, як кожного дня безкоштовно давали булочку. Цікаво, що я любила її не просто кусати, а маленькими шматочками відломлювала, щоб довше насолоджуватися. Яскраво пам’ятається новорічне свято. Невелике кімната в приміщенні, прибудованому до школі. По-перше, там було тепле. По-друге, там була прикрашена ялинка. Не знаю, які були іграшки. Але було яскраве. Втретє, я виконувала роль маленького медвежа. Старший учень у костюмі медвежа брав мене на руки. Мені ще видніше було новорічну ялинку. Мирне життя продовжувалося.

Упорядник: Тимошенко Ярослав,

учень 8-Б класу Слов’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 11,

запис зроблено 13 квітня 2015 року,

тривалість бесіди: 2 години.